Що Росія — ворог, я знав задовго до 2014 року. Ворог, злодій і брехло. Все почалося з радянського футболу, коли всесоюзне керівництво тягло московські клуби за вуха.А те, що вони зробили на початку 1990-х, остаточно розвіяло ілюзії. Інтригами росіянин В’ячеслав Колосков домігся, щоб збірну України не допустили до Кубка світу-1994. Це послужило сигналом — майже всі відомі українські футболісти стали грати за збірну Росії.І ось жереб зводить 1994 року в Лізі чемпіонів київське «Динамо» й московський «Спартак». Сказати, що до 14 вересня я рахував дні, а згодом — години — нічого не сказати. Я жив тільки цією грою, яку ми не мали права провалити. Це мала бути сатисфакція за всі образи. Авель отримав можливість провчити Каїна.Ми дивилися гру разом із сусідом Поляковим по його кольоровому телевізору «Електрон». Народжений у російському Єльці Олексій Дмитрович визнавав батьківщиною лише Україну.У перерві матчу я думав, що збожеволію. «Спартак» був попереду — 2:0. І це при тому, що на поле вийшли двоє з чотирьох футбольних перебіжчиків.»Боже, як мені жити після такого? — думав. — І де ж справедливість?»А потім почалося. «Спартак», ніби самовпевнений боксер, вийшов на другу половину гри й отримав удар — Леоненко скоротив відставання — 1:2. Ще за кілька хвилин Віктор забив удруге — 2:2.Пам’ятаю, я закричав так, що в сусідній кімнаті прокинулася Марія Дмитрівна — дружина діда Полякова.Росіяни попливли й вирішальний гол був питанням часу. Його забили за 4 хвилини до кінця гри — Сергій Ребров подарував Україні чи не найемоційнішу перемогу в футболі.Відтоді минуло майже 30 років. Давно немає на світі найкращого з росіян — діда Полякова. Інколи я читаю в інтернеті зневажливі коментарі його колишніх співвітчизників.»Україна — країна невдах. Футбол — це останнє, чим ви можете похвалитися», — пише знайомий із Салехарда.Я мовчу. Знаю, що в другому таймі вони розваляться.