Щось маю від чоловічої філософії. Дев’ятий рік будую дім. Починала від фундаменту, залазила у траншею і викладала щільно камінням основу. Хата всередині ще не закінчена. Виростила два садки. Виховала доньку й сина.Мені притаманне самоїдство.Дослідила свій рід до восьмого коліна. Предки – дзвонарі, лісники, священники, волосні старости. Але є серед них і прості селяни, і сільська інтелігенція, яка знала собі ціну й толк у своїй справі.У батьківській хаті повісилася молода жінка. Отак той двір і перемережив увесь рід: у сестри важка доля, брат загинув в армії 18-річним, батько рано помер. Я народилася в іншій хаті – то мене лихе оминуло.Баба й дід – найрідніші люди. Ми росли в них на хуторі, баба варила галушки, пасли корів. Це була ідилія дитинства.У сьомому класі мене чихвостили на лінійці, бо хтось із піонерів чи комсомольців доніс, що я читала псалтир на похороні свого діда. А я ж через те читання хотіла послати дідові Федю найкращі слова любові, зміцнити наш духовний зв’язок.Перший вірш написала в перший день першого класу. Якась внутрішня музика прийшла – і з’явилися рими. Повернулася додому, залізла на піч і написала. Тоді злізла на лежанку, наче на підмосток-сцену, прочитала батькам. Всі дивувалися: де воно взялося? Пізніше дізналася, що дід Федь на ходу складав вірші.Людей дивують ті, хто вміє римувати. Хоч це ще не поезія, це віршування. До поезії треба дорости.Комплекс відмінниці засів у мені глибоко. Зі школи звикла, що маю лише п’ятірки. Відігралася й на дочці: коли в Люди десь проскакувала четвірка, я могла скандалити. Із сином трохи поборолася, але зрозуміла: не можна від дитини вимагати те, що їй не дається.Коли видавала першу еротичну збірку, переживала. Боялася, люди скажуть: якась сексуально стурбована жінка. Але читачі оцінили. Я зрозуміла: коли є сильне почуття, чому не ділитися цим щастям з іншими?Еротика – це дотик словом. У моїй новій повісті є сцена: хлопець стоїть на причілку хати і чує скрип пружин старого ліжка. Він боїться зазирнути у вікно – відчуває, що там відбувається любовне дійство. А тоді розуміє, що то лише скрегіт горіхової гілки об старий наличник. Отож, «скрип горіха» – це еротично, а «скрип ліжка» – натуралістично.Коли переживала складний період із першим чоловіком, завела щоденник. Недавно перечитала – текст перебрав на себе мою депресивну енергію. Можна написати за ним роман чи психологічну повість.Інформація, що визначає долю, передається від предків із кров’ю. Тільки сильна людина може щось змінити.Хороший учитель уміє дотягнути дитину до свого розуміння, а не опускається до її рівня.Чоловік почув, як учень нашої школи матюкається під під’їздом. Схопив його за сорочку: мовляв, що собі дозволяє. Я попросила не чіпати. Наступного дня проводила в тому класі урок. Вдала, ніби нічого не сталося. На перерві він підійшов, вибачився і подякував. Подружилися з ним.Дві школярки втекли з уроків. Знала, що пішли до подруги. Розшукала квартиру. Настрій був такий, що ось постукаю, застану на гарячому і… Але почула за дверима класичну музику – грало піаніно. Де й поділося те зло! Поспівчувала дівчатам: музику ж приємніше послухати, ніж відкалганити сім уроків.Політика дала досвід і велике розчарування. Машини чи будинку не купила. Нажила хіба ворогів.На фронт тікала з дому. Відчувала, що маю побачити все на власні очі. Ні чоловік, ні діти, ні мати не знали, куди їду.Другому чоловікові вдячна за любов, першому – за досвід.Вийшла заміж у 17 років. Мати плакала. А я їй: «Михайло пообіцяв, що вчитимуся». За рік довелося зі скандалом випрошуватися у свекрухи на навчання. Вперто, але стримано відвойовувала територію, на якій мала відбутися як особистість.Прожили разом 24 роки. Постійно відчувала дисонанс: «Моя любов чолом сягала неба, а він ходив ногами по землі». Якось прилягла втомлена – бо ж кілька робіт на мені, діти, город. Він заходить до хати: «Лежиш?» – «Лежу». – «Он під лампочкою павутина теліпається». Ну що йому сказати? «А то мені наче бабине літо», – відповіла.Коли немає точок дотику, треба припиняти стосунки. Розлучилася, щоб не самознищитися. Минуло кілька років, і я довела колишньому чоловікові: ми можемо бути друзями. Дітям це потрібно.Батьківсько-материнський код закладається в ранньому віці. Ми обов’язково шукаємо те, чого недоотримали в дитинстві – в житті, роботі, стосунках, творчості.Кохання у 20 – це емоція, захоплення. А в 40 – це зріла любов, базована на розумінні, мудрості, глибинному відчутті одне одного. Тут переважає відчуття людини, рідної тобі духом. У другому шлюбі боялася, що швидко охолону. Але чуття не підвело: ми з Володею – одне ціле.Чоловік ніколи не матюкається. Навіть я можу собі дозволити лайку, коли щось сильно дістане. А він – ні.Сьогодні жінка ніде не уступає чоловікові. Але в глобальному вимірі наш ресурс ще не задіяний. Особливо в політиці.Моя мрія – колекція вражень від світу.Для комфортного життя достатньо 1500 доларів на місяць: щоб вирішувати поточні проблеми й накопичувати на втілення мрій. Але з моєю професією це нереально.Можна було б замкнутися в чотирьох стінах квартири, прийти з роботи й відпочивати. Але… Запльовані під’їзди, обмеженість у просторі. Коли людина дорослішає, шукає енергії, щоб жити далі. Її мені дає земля.Довгий час боялася темряви, присутності якогось духу з потойбіччя. Боялася ранньої смерті. Зараз мені страшно тільки за те, щоби все, що я напташила за життя, не розвіялося. Хай переселилося б у якусь дитину – й вона носила в собі той духовний статок.Обставила себе речами, серед яких комфортно. У старій хаті влаштувала світлицю, де стоїть скриня баби Ганни, сторічний псалтир і дідовий портрет, намальований на засланні німцем. Є піч, яку я розмалювала, – готую в ній паски й пиріжки на свята. І три дубові колони стоять, підпираючи хатній простір. Хто заходить у світлицю, каже, що вона нагадує етнокафе.Творю тоді, коли спокійно на душі. Коли відчуваю, що скрізь у мене порядок і ніщо не відволікає – ні в зовнішньому зорі, ні у внутрішньому.Сенс життя – у світотворчості. Створити світ у собі й навколо себе.Багато думаю за когось – за дітей, за те, що люди скажуть. А коли ж про себе, про свій комфорт? Нам батьки допомагали, й ми так взяли собі втямки, що це природно. Треба себе нарешті полюбити.
«Сенс життя – створити світ у собі й навколо себе»
