— У моєму гардеробі немає ні джинсів, ні кросів. Не можу відмовитися тільки від сучасної білизни. Бо спіднє, яке носили у ХІХ столітті, хоч має гарні рюші й кружева, не практичне. Та все ж білизну тих часів одягаю поверх бюстгальтера й трусиків, — каже блогерка 29-річна Міла ПОВОРОЗНЮК із Вінниці. Має колекцію одягу ХІХ ст. Ходить у такому вбранні два роки.Міла Поворознюк зацікавилася старовинним одягом у студентські роки. Тоді потрапила у вінницький клуб історичної реконструкції «Аркона».— У школі я не любила історію. Бо в підручниках не було життя. Тільки стрілочки на картах і факти різних подій, — розповідає. — Мені хотілося знати, з якими побутовими проблемами люди стикалися і як їх вирішували. Як стала студенткою, почала вивчати історичні епохи. На вихідних займалася у київській студії танців XVIII–ХІХ століть. Сім років тому відкрила свою у Вінниці. Почала їздити на бали. Коли в місті відбувалися свята, запрошували виступити чи просто приїхати у вінтажному вбранні. Спочатку вдягала його, коли хотілося. В якийсь момент вирішила, що ретроодяг стане для мене повсякденним.На вулиці звикла до неоднозначних поглядів. Хтось захоплюється, а хтось дивується, не розуміє. Позаторік у Вінниці організували прибирання набережної. Після цього власник ресторану над Бугом запросив на чай. Один клієнт напідпитку став розпитувати, чого я так одягнена, чи я місцева, чи не сепаратистка. Вимагав показати паспорт. Почалася словесна перепалка. Підійшла охорона й нас розвела. Не терплю образ. Можу послати. Як починаю використовувати нецензурну лексику, то навіть у мого чоловіка вуха в’януть.Міла Поворознюк у шлюбі з програмістом 30-річним Олексієм. Познайомилися під час реконструкції історичних подій.— Для весілля ми обрали образи ХІХ століття. Об’ємну сукню з трьома шарами рюшів замовляла у швачки. Хоча сама шию. Але щось нескладне — спідницю, сорочку. Маю машинку й оверлок. Роблю ґудзики. Найперше пошила стилізоване пальто восени 2012-го. Їх у мене вже чотири.Багато вінтажних речей купую в магазинах секонд-хенду. Ходжу туди раз на два тижні. Головне — попасти в день завозу. Продавці мене знають і відкладають. Якось знайшли дуже гарні рукавички. Часто в таких магазинах трапляється класна тканина для суконь чи спідниць.Має у гардеробі півтора десятка спідниць, 20 сорочок і 10 суконь.— Сучасний одяг не купую, він мені не потрібен. Вдома теж ношу старовинні плаття й спідниці. Із суконь найбільше подобається рожева, яку торік відшила за музейним зразком. Вона з льону, з чорним пояском і бантиком на шиї. Ходжу в корсетах. Їх легко затягую без чиєїсь допомоги. Замовляю у швачок.Найдорожча річ у гардеробі — взуття. Якісне коштує недешево. В Україні мало хто шиє історичне. Майстерня, що спеціалізується на цьому, працює в Америці. Але доставка дорожча за самі черевики. Торік замовила пару чорних літніх туфель із перемичками за 260 доларів. Йшли два місяці. З доставкою обійшлися майже у 10 тисяч гривень. Коли приміряла, виявилися на розмір більші. Але вати наклала й ношу. Іноді взуття купую у танцювальних колективів чи шукаю в інтернеті. Якось на сайті антикварних речей придбала боді 1860 років. Воно в печальному стані. Але доведу до ладу й носитиму.Міла Поворознюк за фахом вчителька української мови та літератури. Працювала в міській бібліотеці. Три роки тому звільнилася. Веде блог. Має свій інтернет-магазин. Продає власноруч пошитий одяг у вінтажному стилі.— Блогерство — мій основний заробіток. Перший ролик виклала, коли збиралася на конкурс «Обличчя Вінниччини». Показала, як з нуля вбираюся. Відео вистрілило. Справжнім шоком стало, коли його почали репостити, виставляти на своїх сторінках. Дивувалася, бо для мене це буденність.
