У світі існує близько 1500 відомих активних вулканів, щороку фіксується 50-60 вивержень, що можна уявити як одне виверження на тиждень. Звісно, така активність не має відбуватися рівномірно, тому йдеться про ілюстративне спрощення, яких у тексті буде чимало.
Але як давно ви чули про останнє таке виверження? Якби завтра новини почали повідомляти про кожне таке виверження, хіба не здалося б багатьом, що змінився світ навколо, а не політика ЗМІ?
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1518754 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1518754{
margin: 0!important;
}
}
В одній з попередніх статей («Інформаційний лікнеп») ми вже згадували про формування наративу – послідовності фактів, які згадуються в оповіді. Ця оповідь завдяки своїй структурі є більше, ніж просто сума частин, несе в собі певні імпліцитні послання, може викривляти реальність, навіть коли кожен окремий факт подано коректно та нейтрально. Отже, йдеться про додатковий рівень смислів, на якому також може відбуватися як пізнання, так і маніпулювання.
Наприклад, карта туристичних об’єктів міста може орієнтуватися на специфічного туриста чи дослідника, який завдяки ній може виділити цікавий для нього маршрут, скажімо, польськими адресами Києва. Коли ж ця карта подається як карта всіх цікавих місць Києва загалом, то йдеться вже про маніпуляцію.
Сьогодні ми стисло розглянемо головний наратив російського авторитаризму в його експансійній політиці на пострадянському просторі, що її адептами розглядається як «протистояння Заходу», оскільки суб’єктність колишніх союзних республік у цій схемі майже відсутня: Росія, у репрезентації її можновладців, не протистоїть Україні чи Грузії, вона протистоїть США на території України та Грузії – американському тигру, а не всіляким дрібним шакалам-поплічникам, як висловився нещодавно Володимир Путін.
Пострадянський політичний клас у Росії та колишніх союзних республіках творить часом подібні, часом відмінні структури влади та дискурсу. Спільною є, зокрема, відмова від більш-менш цільної та послідовної ідеології на користь не якогось широкого поля плюралізму, а еклектичних та ситуаційних послань, адресованих до різних соціальних груп.
Відмінним є те, що в деяких країнах вдалося сформувати режим інформаційної автократії та є можливість накачати цю сферу ресурсом. А в інших – склалася ситуація «боротьби всіх проти всіх», коли відповідна квазіідеологія менш інструментальна та мінлива. Її межі (хай і аморфні) визначаються уявленнями політичного класу про благо – поняттями. Така ситуація залишає багато місця для боротьби між групами та забезпечує певний рівень свободи слова і плюралізму.
Межі дискурсу в інформаційних автократіях визначаються більш свідомо прагматично, більше зважають на потенційного реципієнта, інформація конструюється та подається на різні аудиторії. Тож якщо розвести мережі та канали інформації, можна працювати водночас з неоконсерваторами – для яких стара-добра Європа була зламана культурмарксистами наприкінці 1960-х років (конструювання «золотої доби» в минулому), та значною частиною лівих груп – подаючи Росію не як імперіалістичного хижака, а як жертву західного імперіалізму.
Межі сучасної квазіідеології російської інформаційної автократії можна окреслити як нове видання наративу про Захід, що загниває. Причини часткової відмови від логіки мовного іредентизму – що була мобілізована на виправдання анексії Криму – треба досліджувати окремо. Але припускаю, що йдеться про певні ризики внутрішнього вжитку, адже мовні суперечності в сучасній Росії нікуди не ділися, на відміну від хай і куцого, але федералізму доби Єльцина. Експлуатація ідеї мовного іредентизму в такій ситуації розглядається як можливий фактор дестабілізації.
Але повернімося до нового видання старої оповіді: Захід – загниває. Ця теза є головною та виконує певні функції для внутрішнього вжитку. По-перше, йдеться про репрезентацію себе як чогось відмінного, кращого, як бажаної альтернативи. По-друге, йдеться про елемент образу ворога – який водночас підступний і жалюгідний. Йому не лише треба, але й легко можна протистояти та перемагати його. Ця тема потребує окремого тексту, зараз достатньо лише констатувати ці дві очевидні функції.
Більш-менш ці дві функції хай і змінюються, але й надалі діють і для зовнішнього вжитку. Реальність європейських країн слід зображувати крізь призму занепаду, відповідальність за який покласти або на чинну політичну еліту, або на інші групи суспільства. Росію ж показувати як острівець здорового глузду в цьому океані божевілля та хаосу. Відповідно, головними цільовими аудиторіями, з якими треба працювати інформаційній автократії, є групи, що вважають реальність якоюсь неправильною – зламаною.
Ідею про загнивання можна водночас продати дуже різним групам – оформлену у різних риторичних зворотах та проілюстровану різними прикладами. Вище вже згадувалося, що назовні можна працювати з групами неоконсерваторів, що спирають свою програму на образ минулої золотої доби, яка була втрачена внаслідок того чи іншого «гріхопадіння» – діяльності лівих, ліберальних та феміністичних груп. Але приблизно те саме можна продати старим та молодим російським (пострадянським) лібералам та антикомуністам – треба лише трошечки змістити акценти та підібрати дещо інший наратив.
Це дуже зручно з тієї простої причини, що в нашу добу навіть придумувати нічого не треба. Навіть якби йшлося про людей, нездатних на відверту брехню про розп’ятих дітей. У багатьох випадках, якщо пройтися від новини до джерела, то виявиться, що відбулося жахливе спотворення інформації і рекомендація якогось британського університету щодо ділового листування, яке має формалізувати звертання до дітей без батьків, перетворюється на «заборону слів тато і мама». Але навіть без того, лише в США проживає понад 300 млн людей, майже в кожного є якийсь акаунт у соціальних мережах і хтось десь завжди може щось написати – обирай. У кожному містечку періодично трапляється якийсь злочин чи якась маніфестація, люди записують відео, вступають у секти, експериментують із сексом, закладаються «на слабо» та загалом чинять дурниці.
Завжди є щось, що можна виловити з океану інформації та подати як репрезентативну новину – слідом за іншою такою ж, перед ще однією, що з’явиться завтра. Згадайте про вулкани, яких налічується 1500 тисячі і виверження трапляються лише 50-60 разів на рік. 300 мільйонів людей за той самий період продукують набагато більше найрізноманітнішого контенту.
Захід – загниває. Людей там переслідують за їхні слова, феміністки травлять режисерів, трансгендери – феміністок, геї – натуралів, біженці – автохтонів тощо. Цензура, судове переслідування, наступ на мистецтво, хабарі, хлопчиків вчать пісяти сидячи, одного чоловіка посадили за відмову спати з геєм, на жінку напав трансгендер у туалеті, в одному барі чорний та мексиканець вбили патріота… Десь відверта брехня, десь щира правда, віднайдена під мікроскопом, – а все разом має створювати певну загальну картину загнивання та розпачу.
На цей гачок дуже легко потрапити. Така пропаганда заздалегідь орієнтується на певну картину світу – лягає на підготовлений ґрунт, підтверджує цю картину (закритий цикл самовідтворення). Одним із додаткових факторів нашої довірливості є так званий «зворотний карго-культ», про який ми поговоримо якось іншим разом.
Наша свідомість взагалі схильна шукати саме підтвердження власних уявлень, а не можливих заперечень (т. зв. «підтверджувальне упередження»). Люди підписуються на певні канали інформації, поширюють відомості, що підтверджують їхню думку та картину світу. Критика джерела інформації сприймається як критика позиції. Критика позиції – як критика людини. Це – зрозуміло, як-то кажуть «людське, занадто людське».
Але в нас, на відміну від німецьких лівих консерваторів та «антиімпів», американських альт-райтів та конспірологів чи британських трансексклюзивних феміністок з євроскептиками, немає їхніх геополітичних привілеїв – російські танки не збираються на кордонах цих держав щопівроку, в очікуванні сприятливого геополітичного розкладу та «вікна можливостей».
«Байден та керівництво демократичної партії влаштували дитячі борделі в Україні» – таку новину напередодні можливого вторгнення можна згодувати американським конспірологам з Q-Anon, щоб вони вийшли на демонстрації проти допомоги ВСУ. А ви колись репостили новину з якогось афілійованого ресурсу чи сторінки (напр., про трансгендера, який хоче, щоб йому голили причинне місце працівниці інтимсалону). Всі, хто через вас підписався на той ресурс чи сторінку, стають аудиторією для цієї «бордельної теми» та її похідних. «Американські військовики планували підірвати в Україні всі атомні станції» – це вже можна продати лівим конспірологам як привід для військового втручання, а ви колись репостили наче й непоганий аналітичний текст (напр., про економічний експансіонізм США) з того ресурсу.
І все це разом має створити таке інформаційне тло, яке унеможливлює дію та зумовлює те, що картинка з російськими танками на українських дорогах виглядає як щось хороше або принаймні як менше зло в очах західного обивателя чи громадянина тієї ж РФ.
У цій ситуації даремними будуть заклики скоригувати власну картину світу, яка містить один або кілька елементів наративу про Захід, що загниває. Добре буде вже, якщо люди не інвестуватимуть в інформаційні канали та мережі, які сьогодні пишуть про дражливе для них питання, а назавтра можуть бути мобілізовані на виконання інформаційного прикриття військової агресії та забезпечення невтручання західних держав у відповідний конфлікт. Одне слово, вкрай важливо дивитися на джерело інформації, на те, поряд з чим та інформація перебуває, які акценти розставляє та яку роль виконує в загальному наративі.
Я закликаю до інформаційної гігієни, до відмови ставати ланкою в інформаційних метастазах авторитарного мілітаризму.