Жертвами Другої світової стали більш ніж 8 млн українців. За 6 років війни загинув кожен п’ятий наш співвітчизник. І ми маємо пам’ятати кожного, хто боровся з нацизмом. А ще ми не повинні забувати й називати тих, хто розв’язав одне з найбільших кровопролить XX століття. Ті тоталітарні режими, які ставили свої імперські апетити вище прав і свобод людини. VMZ2 Нині бачимо, що менш як за 70 років після закінчення Другої світової війни Російська Федерація вдерлася в Україну і цинічно розв’язала війну в центрі Європи. І вже восьмий рік поспіль ми продовжуємо захищатися від російського агресора, й пам’ятаючи подвиги наших предків, продовжуємо боротися за нашу свободу.
Враховуючи все це, на жаль, в Україні і досі не вщухають суперечки з приводу того, як відзначати 8 та 9 травня. Але на щастя, Україна з кожним роком відходить від нав’язаних Росією наративів щодо Другої світової війни. За останніми опитуваннями, більш ніж 40% українців вважають, що ми маємо відзначати дві дати – і День пам’яті та примирення 8 травня, і День перемоги над нацизмом 9 травня. Ще 31% – переконані, що Україна має відзначати лише День перемоги над нацизмом 9 травня, близько 9%, навпаки, підтримують ідею відзначати лише Дня пам’яті та примирення, а от 10% опитаних – байдуже.
До речі, в цьому опитуванні, було ще одне запитання: як українці ставляться до Йосипа Сталіна? Так от, більшість 62% опитаних вважають його діяльність як історичного діяча негативною для України. Лише 7% респондентів досі позитивно ставляться до диктатора. Тобто українці добре усвідомлюють, що понад 70 років Україна була під радянським ярмом, і тоталітарний режим використовував комунізм саме для того, щоб зомбувати та тримати в ярмі мільйони людей. І саме тому для очищення історичної пам’яті йі відновлення справедливості країна почала декомунізацію. На повну у 1991 році ми не наважилися. Тоді були лише обережні спроби. Але вже після Революції Гідності ми перейшли від стихійної до організованої боротьби з тоталітарним минулим. Почався так званий «ленінопад» і перейменування географічних об’єктів, зокрема вулиць. Але все це відбувалося не без суперечок. Встромляли палиці в колеса здебільшого проросійські сили. Найгучніше саботували й саботують декомунізацію в Харкові та Одесі.
Цікаво, що й досі в Україні є вулиці не лише з іменами сталінських маршалів, а й тих «діячів», які нині сидять у Держдумі Росії і голосували за анексію Криму, зокрема радянської космонавтки
й російської політикині Валентини Терешкової. За даними Державного реєстру виборців, в Україні
налічується 278 топонімів на її честь. То як живеться на вулиці, названій на честь окупантки – у сюжеті «Підсумків тижня».
На неокупованій частині України вулиць, які носять ім’я Валентини Терешкової більш як 200. Одна з них – у прифронтовому Торецьку. Коли в межах закону про декомунізацію перейменовували назви, вулицю імені пропагандистки «русского міра» Терешкової не змінили.
Валентина Терешкова – не лише перша жінка-космонавтка. Улюблениця Путіна, яка обнулила його терміни президентства. В лютому 2014-го вона в Криму агітує за «русский мир» у той час, коли блокуються українські військові частини. Згодом у Думі підтримує введення російських військ в Україну. Те, що вона підпадає під декомунізацію, у військово-цивільній адміністрації Торецька не знали.
Ми ж погоджували з юридичним відділом, перед тим як керівник ВЦА розглядав його, затверджував, то його ж вичитували й, мабуть, десь допустили помилку. Якби зауваження було від громадської організації, від громадянина. Це ж було опубліковано, це були слухання про
перейменування», – зазначила начальниця відділу архітектури Торецької ВЦА Ніна Тимошенко.
За державним реєстром виборців, вулиці та провулки Терешкової розкидані майже по всій Україні. Немає їх лише в Дніпропетровській, Луганській та Запорізькій областях. У лідерах же Хмельниччина, де 37 вулиць імені Терешкової. Друге місце посідає Вінницька область, третє місце – за Одесою.
Ленінопад5 канал / Час. Підсумки тижня
Акція на підтримку проспекту Степана Бандери в Києві5 канал / Час. Підсумки тижня
Український інститут національної пам’яті5 канал / Час. Підсумки тижня
Наприкінці квітня в апеляції постановили: проспекту Бандери у Києві таки бути. В Інституті національної пам’яті України підсумовують: за 6 років дії закону змінили назви понад 51 тис. топонімів. І наголошують, що просування декомунізації залежить, зокрема, від активності громад. Скажімо, ініціювати перейменування вулиці може будь-хто – від іноземців та громадян України до
державних органів. Пропозицію подають до місцевої влади, а та виносить питання на громадське
обговорення. Це можуть бути як форуми чи громадські слухання, так і інтернет-конференції. Термін – не менш ніж два місяці. Результати обговорення підсумовують. Проєкт рішення щодо перейменування готує голова села чи міста, він же виносить його на розгляд місцевої ради. Після оприлюднення рішення назву змінюють. Громадяни можуть впливати і на місцеві органи самоврядування. Якщо їхні представники саботують закон, це привід надалі не обирати їх, кажуть в Інституті нацпам’яті, та нагадують, що декомунізація – це не просто заміна одних назв іншими.
«Це доступ до архівів, це правда про репресованих родичів, це відновлення гідності людей, яких
замучила, закатувала ця система. Це інші патерни мислення, інший спосіб мислення. Який не про стукачество, не про репресивну психіатрію, не про патерналізм, Це про інші речі. Якщо ми це не викорінюємо, ми підемо знову на те саме коло», – зазначив Дробович.
Скільки в Україні ще вулиць, провулків, сіл та селищ із комуністичним присмаком – вичерпного
переліку немає. Та на мапі України і досі залишаються недекомунізованими дві області – Дніпропетровська та Кіровоградська. Щоб їх переназвати, потрібне рішення парламенту. Але навіть у найвищому органі української влади голосів, щоб відрізати радянське минуле, нині не вистачає.
Вікторія Ковальова, Оксана Нечепоренко, «Підсумки тижня»