26 квітня, в суботу, 1986 року сталася масштабна аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Катастрофа сколихнула весь світ. Однак на території колишнього СРСР про це змовчували, щоб “запобігти паніці серед населення”.
Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло – потрібна термінова евакуація людей з Прип’яті. Хоч її запланували на 26 квітня, та через рішення уряду СРСР та ЦК КПРС сталася затримка.
Це було великою помилкою, оскільки, за словами одного із ліквідаторів аварії Галини, у ті жахливі дні вітер дув у напрямку Києва. А люди вже відчували присмак металу в роті та першіння в горлі.
Евакуація з Прип’яті
28 квітня 100 київських автобусів виїхало в Прип’ять, щоб вивезти звідти людей. Їм наказали брати все необхідне (документи та гроші) і сідати в автобуси.
Спочатку в Київ вивозили вагітних жінок та батьків з дошкільнятами. Їх поселяли у санаторії та бази відпочинку.
Загалом евакуювали понад 44,5 тис. осіб, ще близько 1 тис. виїхало до родичів в інші області.
За словами ліквідатора аварії Галини, через тиждень після катастрофи у Київській області почали виділяти села та хутори, де у прискореному режимі будували домівки для переселенців.
Населення одразу не попереджали про небезпеку і не надавали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання.
– Люди з сіл поблизу Чорнобиля йшли пішки у Київ з дітьми. Щойно вони прибували на місце, їх одразу направляли у Жовтневу (Олександрійську, – Ред.) лікарню та вимірювали рівень радіації дозиметром – у всіх зашкалював, – каже ліквідатор аварії Галина.
Тож людям наказали зняти увесь одяг (його ховали у великі пакети та заносили у підвал, – Ред.), та одягнути лікарняне вбрання.
Жінок разом з дітьми заселяли у новопобудований кардіологічний корпус, напередодні виселивши звідти хворих пацієнтів.
– Тодішні місцеві керівники вирішили хоч чимось забезпечити людей. Тому вони просили у ЦУМах негайно роздати людям весь одяг, який був, – пояснює жінка.
Далі постраждалих вводили у міські бані, аби добре помити та переодягнути. Потім – переселяли у напівпорожні готелі.
Першотравнева демонстрація
Хоч самих жителів вже почали нешвидкими темпами евакуювати з Прип’яті і влада розуміла реальну загрозу від вибуху на Чорнобильскій АЕС, та все ж через декілька днів після цього, 1 травня 1986 року людей вивели на демонстрацію, присвячену Дню міжнародної солідарності трудящих за наказом президента СРСР Михайла Горбачова.
Секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький переконував його не робити цього, адже рівень радіації у Києві перевищував тоді допустимий у декілька десятків разів, але даремно.
Вже після проведення 45-хвилинної демонстрації управлінці радянської України готувались вивозити дітей, попри заборону керівництва СРСР.
– Дітей без батьків почали відправляти у Київ товарними потягами. З ними були лише директори та класні керівники. На дорогу видавали чисті та закриті пакетики з їжею, перевірені санепідемстанцією, – розказує Галина.
Перед тим, як завести їх в середину поїзда, дітям витирали мокрими ганчірками взуття. А після прибуття на місце, технічки кожної школи вимивали усі вагони.
Згодом 3 травня дітей відправляли у всі області. За три дні вивезли 140 тис.
Дії радянської влади після Чорнобильської катастрофи
Навіть через декілька днів після вибуху на ЧАЕС інформацію про катастрофу не розголошували. Водночас поширювали новину про те, що сталась нібито звичайна пожежа, яка не несе ніякої загрози.
Керівники УРСР наказували у всіх продовольчих магазинах накривати плівками харчові продукти. Також при вході в універмаги та до Київського міськвиконкому клали вологі ганчірки, щоб витирати ноги.
Технічні працівники щодня прибирали приміщення. А з усіх дитсадків вивозили пісочниці і завозили чистий пісок. Вже восени зі столиці вивозили все опале листя – місто було не впізнати.
Також керівництво наказувало мити всі одноповерхові будинки, не відчиняти вікна у квартирах, ретельно митися та змінювати одяг.
З евакуацією населення влада не поспішала, тому в перші два дні після аварії на ЧАЕС здійснювали евакуацію лише із 10-кілометрової зони. Зокрема, вивезли жителів Прип’яті. А з 30-кілометрової зони перші п’ять днів після аварії людей не лише не вивозили, а й не попереджали про загрозу радіації.
Тривалий час керівництво УРСР приховувало інформацію про небезпеку. А про захист та евакуацію говорити почали значно пізніше, ніж потрібно було.
Але все ж за 3–4 місяці з небезпечних районів, зокрема з Києва, в курортні міста та за кордон вивезли 700 тис. дітей. Із 30-кілометрової зони до кінця 1986-го назавжди відселили понад 100 тис. осіб.