Після анексії до Криму переселився мільйон росіян– На початку лютого в мене діагностували пневмонію. 10 днів приймав ліки. Почуваюся добре, – каже Бекір Мамутов по відеозв’язку. Розмовляє зі свого дому в Сімферополі.Російські окупанти 17 лютого вкотре провели обшуки у кримських татар. Затримали п’ятьох осіб. Що вони намагаються показати?– До поганого людина теж звикає. Ці затримання нас уже не дивують. Влада демонструє, що за всім стежить, тримає під контролем. Але заходить надто далеко, діє урозріз навіть зі своїми законами. Затриманим хлопцям дають по 18–20 років, наче їх із центнером тротилу зловили під Кремлівською стіною.Всі ці справи наша газета висвітлює. Більше жодне друковане ЗМІ у Криму про них не пише. Майже сотня кримських татар сидить за ґратами. 200 дітей залишилися напівсиротами.Перед цією загрозою наш народ інтуїтивно пішов у себе, щоб самозберегтися. Але має почуття гідності, проявляє спротив, неприйняття того, що відбувається.Чи є серед кримських татар ті, хто симпатизують окупантам?– Два десятки людей отримали медалі «За повернення Криму». Це сором. Потім дехто зрікся чи сховав їх. Хтось пішов у чиновники. Про таких у нас є приказка: поклади в мішок – і об стінку. Нічого не вдієш.Російська імперія переселяла кримців, влаштовувала голодомори, проводила репресії. У радянський час сотні наших співвітчизників пройшли табори, десятки тисяч зазнали переслідувань. Історія мала б навчити, що від Росії не можна чекати розуміння. Співпрацювати з нею – це зрада самих себе і пам’яті предків.Президент Туреччини обіцяє в Генічеську побудувати для кримських татар 500 будинків. А як допомагає українська влада?– Кримські татари завжди чекали насамперед політичної підтримки, розуміння нашого давнього прагнення до національної автономії у складі України. Хотіли допомоги у протидії сепаратизму. Матеріальне було на другому плані. Та Київ змістив акценти. Що вам треба? Театри й ансамблі? Будь ласка. Пресі допомогти? І це можна. Велося якесь житлове будівництво. Проте у кримських татар було відчуття, що це робиться замість вирішення політичних проблем. Вони повинні бути врегульовані в порядку доброї волі, відповідальності перед світом, яку український народ взяв на себе за долю свого історичного сусіда.У першій половині 1990 років Крим треба було оголосити національно- територіальною автономією нашого народу. Якби це зробили, події 2014 року не відбулися б. Та в питанні кримських татар Україна завжди проявляла обережність, озиралася на Росію. Не було політичної волі. І зараз держава наступає на ті ж граблі. Останній приклад – ситуація з ATR (кримськотатарський телеканал з 2015 року діє з Києва, оскільки окупанти заблокували його роботу на півострові. Відтоді фінансується із держбюджету. Цьогоріч у ньому не прописали видатків під це. 50 млн грн виділили на всі ЗМІ, що мовлять за кордон і на окуповані території. У попередні роки таку суму виділяли на ATR. – Країна).Анексія Криму готувалася багато років. Ви відчували, що РФ піде на такий крок?– Росія – непередбачувана. Ідея анексії жила завжди, час від часу активізовувалася. 2014-го міжнародна кон’юнктура зіграла на користь РФ.Вірите, що Україна поверне Крим?– Для нашого народу поняття справедливості, честі, порядності, цивілізації, нормальних міждержавних стосунків – не порожній звук. Якщо цей світ хоч трохи моральний, то Крим повинен бути у складі тієї держави, в якої його відібрали.Україна має діяти через наш національний фактор. Казати: ці люди нам більше довіряють, вони хочуть бути з нами. Це ключовий аргумент.Як оцінюєте два роки президентства Володимира Зеленського?– Я був прихильником «95 кварталу». З великим пієтетом ставився до сатиричної творчості. Під час правління Януковича вони виступали блискуче. Думаю, Зеленського переконали йти у президенти. Він подумав: а хто, крім мене? Але така логіка не дає права непідготовленій до державної роботи людині дертися на вершину. Некомпетентність влади, кадрові пертурбації, помилки у серйозних сферах мене розчарували.Зеленського на виборах підтримала величезна кількість людей. Він зобов’язаний був відкинути своє суб’єктивне ставлення і зібрати потужну команду – в Україні достатньо суперменеджерів державного управління. Навіть його опоненти це оцінили б. Президент здається мені глибокою людиною. Але в результаті отримали чехарду у владі.Міністр із реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков анонсував концепцію розвитку кримськотатарської мови. В якому стані вона зараз?– На межі зникнення. Концепція мені сподобалася. Якщо реалізувати хоча б частину, це стане доброю основою для розвитку кримськотатарської мови.У нашій родині російською практично не користуємося, розмовляємо кримськотатарською. Діти вільно нею володіють. Сини навчалися в російськомовній школі, але пізніше самі вивчили українську.Ви народилися в Узбекистані, куди вашу сім’ю виселили. Що рідні розповідали вам про Крим?– Батьки налаштовували, що Узбекистан – це прекрасна земля, але ми маємо жити на своїй історичній батьківщині. Навіть якби нею була Сахара, все одно рвався б туди.Я виріс у степу, невеликому кишлаку. Тепер там живуть 20 тисяч людей, а тоді була глуха зона. Люди мешкали в глинобитних будиночках без підлоги. Батько був головним лікарем. Йому дали половину котеджу. Школа маленька. У першому класі вчився разом із третім, у третьому – з першим. Гріх було не закінчити навчання із медаллю.Батьки працювали, я готувався бути Робінзоном. Полював на птахів, збирав гриби. Думав: всяке в житті може статися, треба вміти прогодувати себе. Вдома вирощував курей, тримав кролів, пас гусей і баранів.Ви були одним з авторів самвидавної поетичної збірки «Гондже», готували випуски нелегального історико-етнографічного журналу Qasevet. Відчували тиск?– Обшуків не проводили. Але ми всі перебували під ковпаком. Двоє моїх друзів відсиділи в радянських таборах. Вони підтримували мене, конспірували.Збірку «Гондже» випустили 1983-го. Для неї переклав кримськотатарською вірші Володимира Висоцького, які вважав протестними. Наступного року друг розповів про ідею видавати історико-етнографічний журнал. Взявся допомагати. Друкували на цигарковому папері – на машинці, під копірку. Розповсюджували матеріали, які приховували від нашого народу. Інформацію, що була заборонена, не публікувалася чи перекручувалася. Друкували по 50–60 екземплярів. Просили прочитати й передати далі.Понад 20 років ви очолюєте газету «Кирим». Як зараз вона виходить?– Лише раз припинили вихід – 2011 року на два тижні, бо в типографії сказали, що не можуть друкувати в кредит. Дотації з державного бюджету становили 50–60 відсотків нашого фінансування. Але інколи гроші приходили під кінець року, коли вже обростали страшними боргами. Щоб поновити випуск, у наших підприємців просив позики.2014 року замість двох газета стала виходити раз на тиждень. Урізали зарплати. Змушені були підняти ціну. Так можемо самофінансуватися. Розповсюджуємо тільки за передплатою. Із майже 20 тисяч кримськотатарських родин, де є розуміння літературно-інформаційної мови, чверть її передплачують.У нас працюють восьмеро людей. Всі – кримські татари. Двоє співробітників недавно вийшли на пенсію. Але допомагають.Газета заснована 7 липня 1989 року. Стала першою кримськотатарською післядепортаційною. Зберегла самостійність, бо її засновником був колектив редакції. Ми завжди були в опозиції до влади. Критикувала і Меджліс, і Київ. Ніколи ніхто не подзвонив і не сказав: «Що ви там пишете?» Досі зберігаємо незалежність. У межах інстинкту самозбереження дозволяємо собі багато чого.У дитинстві ваші сини якийсь час працювали в редакції. Ви просили їх про це чи вони самі зголосилися?– Хотів привчити до праці. Вони були кур’єрами. Отримували символічну зарплату – на кишенькові витрати. Іноді просив поприбирати в редакції. Без зайвих слів все виконували.Що вважаєте головним у вихованні дітей?– Є чотири риси, з яких треба виходити самому і прищеплювати їх дітям: порядність, самостійність, відповідальність і відчуття справедливості.Після анексії Криму на материкову Україну виїхали більш як 50 тисяч людей. Чому ви цього не зробили?– Після повернення на півострів ми сім разів міняли місце проживання. 1996-го опинилися в Сімферополі. Мали ділянку, звели будинок. Невеликий, але свій. Чому я повинен усе кидати? Ми так довго прагнули потрапити на батьківщину, а тепер знову їхати звідси? Для молоді все ясно. Але я своїм хлопцям сказав: «Наступного дня після всім відомих подій, коли ми відзначатимемо торжество права, всі мають повернутись у Крим».Відчуваєте тиск окупаційної влади?– У дружини постійно тривога. Та й у мене теж. Я брав участь у всіх акціях 2014 року. Побував на допитах у всіх правоохоронних органах. Додому до нас приїжджали для з’ясування обставин. Тепер звинувачують у зловживанні свободою слова. Бо наприкінці жовтня в газеті надрукували доповідь генерального секретаря ООН і дали заголовок «Положение в области прав человека в Автономной Республике Крым и городе Севастополе, Украина». Також дорікають, що на сторінках видання згадую Меджліс, а ця організація зараз заборонена. 16 лютого мав бути черговий суд. Я захворів, тому перенесли.Вільно можете залишити Крим?– На кордоні щоразу затримання, наїзди, попередження. Якось кілька годин тримали. Вийшов о другій ночі. Мій транспорт уже поїхав. Добре, що хлопці на українському кордоні до мене: «Допоможемо, батя!» І підвезли до Умані.Ви 2017 року звільнилися з посади завідувача кафедри кримськотатарської літератури і журналістики Кримського інженерно-педагогічного університету. Зробили це з примусу?– 29 грудня 2017-го мене запросили ректор і президент КІПУ – батько і син. Сказали, що їм терміново треба відвезти в міністерство вищої освіти і науки Криму мою заяву на звільнення за власним бажанням і відповідний наказ. Це не стало несподіванкою. Як причину назвали мою редакторську роботу і членство в Меджлісі. Мені здалося, обидва щиро жалкували. Але від кого отримали вказівку, не повідомили. Мій стаж вузівської роботи нараховував 35 років, а загальний – 44. Але «угода» була легко розірвана. Я не хотів створювати університету проблеми. Пішов на хвалену російську науково-педагогічну пенсію аж у 200 доларів.З 2014 року на півострів переїхало не менше 140 тисяч росіян. РФ заміщує населення Криму?– Зараз відбувається те саме, що й 1944-го. Роблять усе, щоб кримський національний фактор тут не звучав і не проявлявся. Тільки тихо сопів десь на задвірках.Ці цифри занижені. Можна говорити про мільйон приїжджих. Тільки в Севастополі населення подвоїлося. Переважно це працівники спецслужб та адміністративних органів. Однак приїздять і люди з північних і центральних районів Росії, яким набридли морози. Крим рекламують як райський куточок. Іде масове житлове будівництво, ціни на нерухоме майно виросли.
«До поганого людина теж звикає»
