Напевно, Володимир Путін зараз дуже радіє. Президент США назвав його вбивцею. Пообіцяв відповісти на дії Кремля. І це явно те, що здатне потішити кремлівське самолюбство.
Тому що останні років двадцять головна мрія Путіна полягає в тому, щоб його визнали. Трагедія 1991 року для нього ‒ це, серед іншого, історія про те, як його країна виявилася вигнаною зі світового Політбюро. Була викинута історією з чемпіонського клубу й опинилася серед аутсайдерів. Так, на неї ритуально зважали, віталися за руку й на двері не показували, але Росія при цьому не могла претендувати на те ставлення, на яке міг СРСР.
Москва намагалася адаптуватися. Проголошувала себе частиною Європи. Твердила про єдиний простір від Лісабона до Владивостока. Ставила перед собою завдання наздогнати Португалію за рівнем ВВП. Але потім трапилися революції в Грузії та Україні ‒ й у Кремля стався рецидив.
Москва сприйняла все, що відбувається, як вторгнення у свою зону впливу. З роздратуванням виявила, що Захід розглядає колишні радянські республіки як суверенні держави. Які, до того ж, мають право на власну думку та власний вибір. 2004-й рік став предтечею 2008-го.
Вже через чотири роки Кремль вдереться до Грузії. Путін прочитає «мюнхенську промову» і стане дорікати Заходу в лукавстві. «Водяне перемир’я» першої половини «нульових» кане в лету. Москва почне промацувати межі допустимого й там, де не буде зустрічати відсічі, стане рухатися далі.
Але, незважаючи на всі її спроби прикинутися Радянським Союзом, Захід наполегливо відмовлявся бачити в Росії СРСР. Давалася взнаки надто вже очевидна різниця масштабів. Росія була слабшою. Куди більш залежною й куди менш конкурентною. Була країною, яка порушує цивілізовані правила, але не настільки масштабно, щоб з нею не можна було вирішувати локальні питання. Вона йшла для Брюсселя та США в довгому переліку регіональних порушників спокою. Десь між Туреччиною та Саудівською Аравією.
Для російського керівництва такий стан справ був рятівним ‒ тому що дозволяв і надалі паразитувати на світовому ринку. Й образливим ‒ якщо врахувати амбіції вихідців з радянських спецслужб. Ці амбіції вимагали, щоб Росію сприймали як рівного. Не зумівши стати рівним союзником для Заходу, Кремль вирішив претендувати на лаври головного конкурента.
Крим, Донбас, Сирія. Втручання в чужі вибори. Хімічна зброя в Європі. Спроби державних переворотів на Балканах. Москва поводилася так, як, з її точки зору, має поводитися суверенна наддержава. Порушує чужі кордони та свято стереже свої власні. Геополітичний абьюзер. Транскордонний харрасмент.
Ймовірно, в титулі «вбивці» для російського президента є навіть щось приємне. Така собі «достоєвщина» ‒ мовляв, право маю, а не тварина тремтяча. Напевно, куди образливішими для нього були слова Обами, який сказав у серпні 2013 року про те, що Путін на переговорах нагадує йому школяра, який нудьгує на задній парті замість того, щоб стежити за розмовою. Тому що в словах експрезидента США відчувалася знецінювальна іронія, а Джо Байден виглядав і звучав цілком серйозно.
Цілком може бути, що за всією хвилею показного російського офіційного обурення ховається приховане торжество. Мовляв, нарешті зрозуміли, з ким мають справу. Мовляв, нарешті оцінили, хто їм протистоїть. Таке собі дворове хлоп’яцтво, коли статус підкреслюється масштабністю звинувачення.
І немає нічого дивного, що вслід Путін відразу пропонує Байдену публічний діалог. Таку собі словесну дуель з очевидною драматургією. В якій статус того, хто звинувачує, буде підкреслювати масштаб обвинуваченого. А саме в цьому й полягає затаєна мрія російського президента.
І тому так. Кремлю саме час відкорковувати шампанське. Їх помітили. Прямо-таки за Гоголем. Мовляв, «скажіть усім там вельможам різним: сенаторам та адміралам, що ось, ваша ясновельможність, живе в такому-то місті Петро Іванович Бобчинський».
Та тільки у всій цій фабриці статусного марнославства є лише один неприємний момент. Росія так довго й старанно намагається вдавати з себе Радянський Союз, що є ризик, що її мрія одного разу збудеться. Що до неї придивляться. Оцінять загрози. І визнають прямою та явною загрозою. У цей момент Москву чекає ще одне важливе відкриття. Яке цілком може виявитися доленосним.
Наприклад, що за ступенем стійкості Росія зовсім не Радянський Союз.
Читайте також:
Вирок Байдена політиці Кремля. Чому це так важливо для України