Таємні розстріли полонених відбувалися власне в Катині, що поблизу Смоленська, а також в Калініні (нині – Твер, РФ), Харкові, Києві, Мінську та, ймовірно, в інших місцях.
Після повернення Смоленська під контроль СРСР на місце поховання скерували групу чекістів: вони мади зробити все, щоб показати світові – розстріл відбувся не 1940–го, а 1941 р., коли територію вже захопили німці. Співробітники НКВС, зокрема, «обробляли» місцевих мешканців, вказуючи їм, що слід говорити при подальших розпитуваннях, а також підкладали в кишені вбитих листи, написані вже після розстрілу: родичі не знали про долю в’язнів і продовжували їм писати.
В листі полоненого родині (на фото) написано: «СРСР, Старобільськ, 29.XI.1939 р. Шановні батьки та Зося! Я цілий і дуже радий, що можу повідомити вам про себе. Я хотів би знати, чи всі ви здорові, як у вас справи і відбувається вдома. Тому, будь ласка, напишіть мені і попросіть Зосю це зробити. Пишіть мені якомога частіше, щоб я не залишався без відома надовго. Також, будь ласка, подбайте про мій одяг, документи та інші важливі особисті речі. Я хотів би, щоб Зося була хорошою, щоб ви тримали її при собі, якщо це можливо. Будь доброю, Софі, напиши мені негайно адресу російською мовою, розбірливо, як я даю внизу на зворотному боці. Я сподіваюся, що ми ще побачимось. Вітаю вас усіх і щиро цілую. Моє ім’я в адресі може бути польською. Ваш Стах».
Лист від родичів до полоненого Міхала Саланського, адресований у Старобільськ. Родина в Польщі не знала про розстріл. Адресат уже ніколи не міг прочитати цього листа… На поштівці сказано: «Любий наш Михасю…»
Офіційно совєтське керівництво визнало відповідальність СРСР за цей злочин лише 1990 р. І хоча відтоді позиція Росії з цього питання фактично не змінювалася, подробиці подій у суспільстві відомі далеко не всім, а сама тема супроводжується прямою дезінформацією.
Сучасні дослідники відкривають нові факти про Катинський розстріл – факти шокуючі, і навіть цинічні.
Рішення про розстріл приймалося метушливо
Про це говорить український історик Олександ Зінченко.
Внаслідок наради Політбюро ЦК ВКП(б) 3 березня 1940 р. починається страшенна метушня – табори отримують телеграми з вимогою терміново подати інформацію про наявний склад польських офіцерів.
5 березня Політбюро знову збирається. Берія підготував записку, яка увійшла до «Особливої папки №1» – найбільшої таємниці РРСР, – в якій говориться, що в таборах у Старобільську, Козельську та Осташкові є 14 700 осіб і ще 11 000 – у в’язницях Західної України і Західної Білорусі. Оскільки вони є контрреволюційними елементами, їх треба розстріляти.
«Єдина причина, яку називає цей документ, – те, що вони були ворогами комуністичного ладу. В суспільній думці і Польщі, і Росії є різні пояснення розстрілу – наприклад, що це помста Сталіна за 1920 рік, за «Чудо над Віслою», коли польські війська повністю розбили більшовицьке військо. Але очевидно, це лише спроба раціонально пояснити абсолютно абсурдну з сьогоднішньої перспективи ситуацію», – каже історик.
Жертви злочину – не тільки офіцери
Разом із понад 14,5 тис. військовополонених розстріляно понад 7,3 тис. ув’язнених із тюрем, розташованих на захоплених СРСР територіях, тобто в Західній Білорусі та Західній Україні. Ці люди були засуджені як члени «контрреволюційних шпигунських і диверсійних організацій» та «класово чужі»: колишні поміщики, фабриканти тощо. Цю категорію розстріляних умовно називають Білоруським катинським списком і Українським катинським списком (конкретні прізвища жертв невідомі).
Мапа масових поховань жертв Катинського злочину (за даними музею Мuzeum Кatynskie, Польща)
Не всі розстріляні військовополонені були кадровими військовими
Наприклад, на полігоні у Мєдному здебільшого поховані офіцери жандармерії, тобто військової поліції. Крім того, у Польщі діяв закон про обов’язкову річну армійську підготовку для всіх, хто мав середню освіту, після чого їм присвоювалося звання молодшого офіцера запасу. Відомо, зокрема, що серед 4220 похованих у Смоленській області офіцерів приблизно 70,4 % були цивільними, яких мобілізували з початком війни проти Німеччини, кадровими військовими були тільки 22,3 %, а ще близько 7 % – відставниками.
Попри звірства щодо населення, до польських військовополонених нацисти поставилися гуманніше, ніж комуністи
Рядових відправили в звичайні трудові табори, звідки їх формально звільнили вже 1941 року, а офіцерів – у спеціальні офіцерські. Умови в них були далеко не такі суворі, й майже всі ув’язнені дожили там до самого звільнення 1945 року.
Полонені були переконані, що їх невдовзі звільнять
Табірна адміністрація підтримувала в них цю впевненість, розпускаючи серед в’язнів чутки через своїх агентів. Офіційно адміністрація не підтверджувала і не спростовувала цих поголосів, але, наприклад, перші один-два етапи з Осташківського табору проводжали з оркестром із в’язнів. Принаймні частина агентів завдяки такій співпраці уникнула розстрілу.
Польських військовополонених ховали поруч із жертвами Великого терору
Часто під поховання тіл розстріляних місцеве правління НКВС використовувало те саме місце – безлюдне й засекречене. Так під Мєдним за кількадесят метрів від польських поховань покояться останки радянських громадян.
Розстріляних ховали поруч із відомчими дачами НКВС
Розрахунок був простий: місцеві мешканці воліли не потикати носа туди, де відпочивають чекісти. Тож і в Калінінській, і в Смоленській областях братські могили вирішили розмістити безпосередньо біля відомчих дачних поселень. Далеко не всі співробітники НКВС, які мали там будинки, знали, що відбувається в них під боком, а тим, хто щось знав, вистачало розуму не ставити зайвих питань. Найчастіше поховання здійснювалися крадькома, пізно вночі.
Безпосередні виконавці розстрілу, співробітники НКВС, отримали за роботу премію – 800 рублів, себто одну місячну зарплатню. Для порівняння: кілограм білого хліба тоді коштував 1 крб 70 коп., вершкового масла – 18 крб 50 коп., а літр горілки – 11 крб 50 коп.
З тих, хто похований у Харкові, можна скласти невеличкий університет
Там були професори ботаніки, права, багатьох інших наук. У польській пам’яті ця трагедія функціонує як акція знищення польської еліти.
«Шимон Федоронько, православний капелан війська польського, українець за походженням, був розстріляний в Катині. У Харкові похований Юліан Грунер, чемпіон Польщі з багатьох видів спорту, фантастичний лікар. Його взяли в полон, коли він намагався врятувати життя поранених. Також у Харкові лежить батько режисера Анджея Вайди, капітан Якуб Вайда. Багато років було невідомо, куди він подівся. Тільки після того, як в 1990 році були опубліковані списки з таборів, стало ясно, що скоріш за все, батько Вайди був розстріляний в харківському НКВД і похований в П’ятихатках», – розповідає історик Олександр Зінченко.
2007 року син розстріляного Якуба Вайди, Анджей, польський режисер, створив історичний фільм «Катинь».
Нацисти використовували Катинь у своїй пропаганді й організовували там «екскурсії»
Після виявлення останків польських офіцерів у лютому 1943 р. частину з них перепоховали, а частину залишили, перетворивши місце на своєрідний музей. Про виявлення братських могил розповідали по радіо, фотографії та списки опізнаних жертв друкували в газетах, а на місце поховання німці привозили відвідувачів – мешканців Смоленська, а також поляків, полонених британців, американців та канадців зі своїх таборів.
Село Катинь було розташоване поруч, але не найближче до поховань, виявлених німцями 1943 року. Цю назву тепер вживають як збірну для всіх епізодів розстрілу завдяки керівникові розкопок Рудольфу-Крістофу фон Ґерсдорфу – офіцер знав, що польською kat означає «кат», тому й обрав таку назву.
Влада СРСР залучила до фальсифікації знаменитостей і моральних авторитетів
1944 р., після завершення роботи чекістів на околицях Катині, була організована т. зв. «комісія Бурденка» на чолі з усесвітньо відомим академіком і хірургом. До її складу ввійшли люди, яким суспільство довіряло: наприклад, письменник Олексій Толстой та голова совєтського Червоного Хреста Сергій Колєсніков. Від членів комісії очікувалося, що вони звинуватять у розстрілі Третій райх. Так вони і вчинили – хоча, ймовірно, розуміли, що їхній висновок не відповідає дійсності.
СРСР намагався зафіксувати висновки «комісії Бурденка» у вироку Нюрнберзького трибуналу
Однак суд, незважаючи на протести совєтської сторони, вирішив розглянути обвинувачення по суті й швидко дійшов висновку, що доказів недостатньо. Зрештою, це не заважало совєтській пропаганді стверджувати, що розстріл польських військовополонених – справа рук нацистів, і що це доведено на Нюрнберзькому процесі.
Згідно з документом, до суду в Бохні (Польща) звернулася Теодора Ґлазур, дружина офіцера Кароля Ґлазура щодо його зникнення. 9 травня 1946 р. суд визнав Кароля Ґлазура мертвим. Зазначається, що «4 вересня 1939 року він та весь підрозділ були евакуйовані в невідоме місце. Останнє повідомлення від нього отримала його дружина 24 грудня 1939 року з Козельська (Калузька обл., Росія – ред.)»
1969 р. школярі натрапили на аналогічне поховання під Харковом, біля села П’ятихатки
Дізнавшись про це, керівництво КДБ вирішило закачати туди величезну кількість каустичної соди, щоб приховати сліди злочину. Ділянку землі навколо поховання обгородили колючим дротом і влаштували там постійний пост КДБ, під прикриттям якого знищувалися тіла. Після розпаду СРСР на цьому місці збудували меморіал, але з похованих у П’ятихатках ідентифіковано лише шість осіб, та й ті – за армійськими опізнавальними жетонами.
Відоме ім’я єдиної жінки, розстріляної під селом Катинь
Її імя з’ясував польський історик, дослідник трагедії Мацей Вирва. Її звали Яніна Левандовська. Вона народилася в Харкові, у польській родині, і була неймовірною жінкою для свого часу. Пані Яніна навчалася в консерваторії, вміла стрибати з парашутом, була пілотом літака, служила у Війську Польському.
За рік до розстрілу вона вийшла заміж.
Сталін особисто збрехав голові польського уряду генералу Сікорському
3 грудня 1941 Сталін і Молотов зустрілися з главою польського уряду генералом Сікорським, а також із польським генералом Андерсом. Згідно з польськими офіційними записами, відбувся діалог. Пізніше Андерс відтворив його у своїх мемуарах:
Сікорський: Я заявляю вам, пане президенте, що ваше розпорядження про амністію не виконується. Велика кількість наших людей, причому найбільш цінних для армії, знаходиться ще в таборах і в’язницях.
Сталін (записує): Це неможливо, оскільки амністія стосувалася всіх, і всі поляки звільнені. (Останні слова адресовані Молотову. Молотов підтакує)
Сікорський: У мене з собою список, де значиться майже 4 000 офіцерів, вивезених насильно і знаходяться в даний момент в тюрмах і таборах, і навіть цей список неповний, тому що містить лише ті прізвища, які названі по пам’яті. Я доручив перевірити, чи немає їх в Польщі, з якою у нас постійний зв’язок. Виявилося, що там немає жодного з них; так само, як і в таборах військовополонених в Німеччині. Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся.
Сталін: Це неможливо. Вони втекли.
Андерс: Куди вони могли втекти?
Сталін: Ну, в Манчжурію.
Путінська Росія повертає радянську риторику в питанні цієї трагедії
На цьому наголосив польський історик Мацей вирва:
«Влада Росії вважає, що 90-ті – період, коли розсекречували катинські документи, коли говорили правду і каялися – був моментом слабкості. Зараз в них настав момент величі. Росія Путіна хоче повернути собі могутність. В цю концепцію аж ніяк не вписується необхідність говорити правду про злочини Сталіна, мільйони вбитих своїх і чужих громадян. Сталіна знову називають великим переможцем, великим менеджером, його культ відроджується. Влада не хоче говорити про його злочини. Розумієте, неможливо одночасно культивувати Сталіна і виводити його на чисту воду. Тому Катинь знову стала незручною темою. Влада Росії не хоче, щоб громадяни знали правду про історію власної країни. Вони укріплюють в свідомості росіян байки про країну–переможницю, Сталіна, який врятував увесь світ, і т. д.»
За матеріалами ресурсів «Нова Польща», Culture.pl, ВВС та Мuzeum Кatynskie
Читайте також: Як онуку Ярослава Мудрого перетворили на рабиню – і чи стала вона вільною