21 листопада 2013-го, в дев’яту річницю Помаранчевої революції, зібрався Євромайдан. Народ прагнув повернення України до європейського шляху, долучення держави до правового й економічного простору Євросоюзу – та Віктор Янукович в останню мить обірвав цю мрію.
Вже за тиждень мирне зібрання на Майдані криваво розігнали. У сутичках постраждало 112 активістів і 45 журналістів… Наступного дня на Народне віче проти дій влади вийшло понад мільйон громадян.
Протистояння учасників Революції Гідності та режиму Януковича тривало всю зиму. Столиця стало епіцентром масового спротиву тодійшній влади й її антидержавницькій політиці.
Сумний список Небесної Сотні почав складатися 22 січня 2014-го, коли від вогнепальних поранень у центрі Києва загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом знайшли тіло Юрія Вербицького зі слідами тортур. До 18 лютого вже налічувалося 9 загиблих. Із 18 до 20 лютого загинули, отримали травми та смертельні поранення аж 80 осіб: 20 – 18 лютого, 12 – 19 лютого, 48 – 20 лютого. Після 20 лютого – ще 20.
20 лютого стало точкою неповернення, маркером протидії проросійської політиці. За це люди на Майдані заплатили високу ціну.
21 лютого Україна прощалася з полеглими, названими Небесною Сотнею…
Бадера Олександр, 66 років, Київ. 28 січня 2014 помер від побиття, отриманого 6 днів до того на Грушевського. Мав чотирьох дітей: дочки – 35, 31 і 27 років, син – 24 роки. Захоплювався історією та етнографією, був отаманом Галицько-Волинського козацтва. Мріяв створити музей Січових Стрільців. Допомагав пораненим та застудженим, готуючи відвари з трав. Застудився, коли на Водохреще його облили з водомету, до того ж отримав сильне отруєння газами. У сутичках його сильно побили. З Майдану додому привезли в тяжкому стані. До лікарні не звернувся через небезпеку затримання.
Вербицький Юрій, 50 років, Львів. Його викрали 21 січня разом із активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня в лісі біля Києва було виявлено його тіло. Юрій помер від катувань на морозі, руки були зв’язані скотчем. В МВС заявили, що Юрій Вербицький помер «від переохолодження, а тілесні ушкодження, які він отримав, не пов’язані зі смертю».
Горошишин Максим, 25 років, Черкащина. У січні отримав сильне отруєння газами на Грушевського, внаслідок чого почалася пневмонія. До лікарні потрапив ще у свідомості. Помер у ніч на 20 лютого у 17-й лікарні Києва.
Жизневський Михайло, 25 років, Білорусь. Загинув 22 січня під час подій на Грушевського від наскрізного вогнепального поранення в серце.
Калиняк Богдан, 1962 р. н., Коломия. Приватний підприємець. Допомагав Євромайдану грошима і товаром. 28 січня 2014 помер у шпиталі в Івано–Франківську. Міський голова Коломиї Ігор Слюзар розповів, що Богдан два місяці з маленькими перервами стояв на Майдані. За словами Слузара, після того, як на Грушевського чоловіка полили з водомета, він захворів. При цьому брав на себе найважчі завдання: нічні чергування, допомагав пораненим.
Нігоян Сергій, 20 років, Дніпропетровщина. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами. Загинув 22 січня 2014 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю біля стадіону «Динамо» на Грушевського.
Сеник Роман, 45 років, Львівщина. Його тяжко поранили в легені 22 січня на Грушевського. Переніс кілька операцій, довелося ампутувати руку, кілька діб лікарі київської лікарні боролися за життя Романа.
Невідомий загиблий, Святослав, 25-30 років. Загинув під час пожежі в Будинку профспілок. Відомий під ім’ям Боєць. Його поховали на Аскольдовій могилі в Києві, біля церкви Святого Миколая.
Аксенін Василь, 51 рік, Чернівці. Отримав два важкі поранення 20 лютого від пострілів снайпера на Інститутській. Помер 11 березня в лікарні в Польщі.
Арутюнян Георгій, 53 роки, Грузія. 20 лютого 2014 убитий пострілом снайпера біля Монумента Незалежності в Києві. Мав трьох дочок – найменшій від другого шлюбу на той момент було лише три роки. 2012-го його дружина померла в Рівному, тож Ашхен Арутюнян 2010 р. н. залишилася круглою сиротою.
Байдовський Сергій, 23 роки, Волинь. Жив у Луцьку. Одна із останніх цитат на його сторінці в соцмережі – слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе». Загинув від вогнепального поранення на Майдані 20 лютого. В останню дорогу його проводжало 20 тисяч населення міста Луцька та весь рідний Нововолинськ.
Балюк Олександр, 1974 р. н., Житомирщина. Помер 20 лютого вiд вогнепального поранення. Зi слiв очевидцiв, уже стікаючи кров’ю, намагався врятувати життя iншому пораненому.
Бачинський Ігор, 30 років, Київщина. Круглий сирота. У Ігоря були лише бабуся та дідусь, які розповіли, що він отримав важкі травми на Майдані, лікувався, але 25 лютого помер. Лікарі записали причиною смерті просто хворобу.
Бльок (Тур) Іван, 40 років, Львівщина. Приватний підприємець. Його побратими кажуть, Іван щораз їхав до Києва тоді, коли була найбільша небезпека. Уперше вирушив після того, як «беркутівці» напали на студентів у ніч на 30 листопада, після 11 грудня й в інші найнебезпечніші періоди. Коли 18 лютого знову почали вбивати, сів із друзями на бус і поїхав на Майдан. 20 лютого вранці на Інститутській загинув від кулі снайпера.
Бойків Володимир, 1955 р. н., Київ. Був будівельником, власником будівельної фірми. Син дивізійника СС «Галичина». 18 лютого вирушив на Майдан. Дружина Наталя згадувала їхню останню розмову: «Просила його того не робити, бо недавно переніс інсульт. Проте він сказав: «Я тут, біля водометів, біля вулиці Грушевського, тут повинен бути». І на цьому, пізно ввечері 18 лютого, зв’язок обірвався. Можливо, у той момент його і вбили». Володимир отримав кульові поранення на Майдані. Помер 24 лютого в лікарні. Залишилися дружина і троє синів – дорослі Андрій і Олександр та 12–річний Захар, у Львові – старий батько.
Бондарєв Сергій, 32 роки, Краматорськ. Жив і працював в Києві, програміст GlobalLogic. Загинув під час першого штурму від чотирьох кульових поранень біля Будинку профспілок 18 лютого.
Бондарчук Сергій, 52 роки, Хмельниччина. Викладав фізику Старокостянтинівській в гімназії. Був помічником–консультантом одного з нардепів. Загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській.
Братушко Олексій, 38 років, Суми. Загинув на Інститутській від кулі снайпера, що прострелила щит та бронежилет. У нього залишилися хворі батьки, дружина та двоє дітей – 13–річна донька та новонароджений син. Олексія поховали на Алеї почесних громадян Сум.
Брезденюк Валерій, 50 років, Вінниччина. Підприємець, художник у техніці ебру (малюнки на воді). Вбитий пострілом у спину в ніч проти 19 лютого 2014 року на Майдані. Не буде більше малюнків на воді.
Бура Ольга, 28 років, Львівщина. 24 листопада 2013 із чоловіком Володимиром поїхала на Майдан. Померла 10 березня в Києві від травм, отриманих під час подій на Майдані. Вона поранила руку, коли подавала бруківку на будівництві барикад, розповів її чоловік. В рану потрапила інфекція і почала наривати, боліти. Хірург порадив почистити рану. Ользі ввели ліки, яких її організм не сприйняв, почалися судоми… З дитинства хворіла, мала третю групу інвалідності. В Ольги залишилися мама і дві сестри. Дітей не мала.
Вайда Богдан, 48 років, Львівщина. На Майдан поїхав 19 лютого. Зранку наступного дня зателефонував сестрі: «Люба, тут справжня війна! Стріляють…», – і розмова обірвалася. Того ж дня по обіді повідомили про смерть Богдана, який загинув від кулі снайпера.
Войтович Назар, 17 років, Тернопільщина. Студент. Загинув 20 лютого 2014 року. Хлопець обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. 19 лютого вдень Назар був на заняттях, а ввечері мав віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Та в останню хвилину вирішив їхати на Майдан особисто. «Останній раз, коли його чули, близько 7 вечора, він дуже спішив на автобус. Дуже спішив із гуртожитку. Йому не терпілось поїхати до Києва, навіть підготував колишню каску…. Ми його не забудемо», – розповідає одногрупниця. 20 лютого під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї. Він у батьків єдиний.
Ворона В’ячеслав, 32 роки, Київ. Помер від травм, отриманих 18 лютого 2014 під час боїв з криміналітетом у Маріїнському парку Києва. Навчався в інституті МВС у Дніпропетровську, професійно займався бейсболом. В’ячеслав постраждав від «тітушок», які проламали йому кастетом череп. Перебував в реанімації київської лікарні в комі. Помер 9 березня.
Гаджа Петро, 48 років, Київ. Був на Майдані від початку, займався нічними чергуваннями. 18 лютого, під час подій під Верховною Радою, отруївся газом. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. Петра виписали з лікарні, він збирався до санаторію, але за кілька днів помер. Залишилися дружина та син–студент. А також мама Марія Миколаївна 1938 р. н., яка у селі під Полтавою активно створювала свій Майдан.
Голоднюк Устим, 19 років, Тернопільщина. Був захисником Майдану з листопада 2013–го. 30 листопада «Беркут» побив його, на потилицю наклали 12 швів. Тільки–но зажило, знову поїхав на Майдан. 20 лютого 2014 загинув від вогнепального поранення в голову. Постріл отримав зі снайперської гвинтівки, поки допомагав забирати загиблих біля верхнього виходу ст. м. «Хрещатик». Куля влучила у праве око. О 9 ранку 20 лютого Устим домовився зустрітися з батьком об 11, але не дожив. Впізнаючи сина, Володимир Голоднюк сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на колінах, але я знаю точно, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною та з мохм сином».
Городнюк Іван, 29 років, Рівненщина. 19 лютого повернувся додому з Майдану. Ще під час штурму «беркутівцями» його облили водою з водометів і побили. Звернувся до лікарів, почав лікуватися. Але вночі серце хлопця не витримало і зупинилося. Його ховало все рідне Березне. Він активно займався громадською діяльністю, захоплювався музикою та танцями.
Грабовський Ярослав, 34 роки, Івано–Франківщина. Загинув на Майдані. Дата смерті – 21 лютого 2014 року.
Гриневич Едуард, 28 років, Волинь. Громадський активіст. Захоплювався інформаційними технологіями. Працював в «Укртелекомі», а потім вирішив розпочати власну справу. Був на Майдані тричі. Вважав це справою честі та гідності. Востаннє поїхав у Київ 16 лютого, а вже за чотири дні куля снайпера обірвала його життя. Хлопець залишив по собі щоденник.
Варениця Роман, 35 років, Львівщина. Застрелений на вулиці Великій Житомирській, імовірно, тітушками.
Васильцов Віталій, 1977 р. н., Київщина. Застрелений на вулиці Великій Житомирській 18 лютого. Мав двох дітей.
Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до 34–річчя. Український журналіст. Писав на гострі соціальні теми, проводив журналістські розслідування. 19 січня 2014 отримав поранення лівого ока від світлошумової гранати. У ніч проти 19 лютого із колегою їхав на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив озброєних тітушок у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди одразу напали на авто, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, вистрілили в груди та залишили стікати кров’ю. Присутні на місці міліціонери залишалися осторонь і не втручалися. У В’ячеслава залишилися дружина та син.
Гурик Роман, 19 років, Івано–Франківськ. Студент. Загинув у Києві 20 лютого від кулі снайпера. Хлопця поховали в Меморіальному сквері Івано–Франківська, де розташовані могили січових стрільців та вояків УПА.
Дворянець Антоніна, 62 роки. Її тіло виявили на барикаді, на вул. Інститутській біля верхнього входу на ст. м. «Хрещатик». У пані Антоніни знайшли посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи. Загинула від забиття кийками спецпризначенцями міліції. В лікарні її чоловікові заявили: якщо він хоче її забрати для поховання, мусить погодитися, щоб у графі «причина смерті» було вказано: серцева недостатність. Хоча, за словами родичів, весь одяг жінки був у крові, а на обличчі – синці. Свідок загибелі пані Дворянець розповів, що вона кинулася допомагати чоловікам, яких беркутівці забивали кийками на верхній барикаді на Інститутській, після чого один із спецпризначенців почав жорстоко бити жінку.
Дзявульський Микола, 56 років, Шепетівка. Застрелений снайпером на Інститутській 20 лютого. Вчитель географії та біології. Брав активну участь у громадсько–політичному житті рідного міста. Земляки кажуть, усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стояти осторонь від будь–яких подій.
Дідич Сергій, 44 роки, Івано–Франківщина. Загинув 18 лютого 2014 року. У Жовтневому палаці відповідав за порядок на другому поверсі. Сергій Дідич більшу частину свого життя присвятив туризму рідного краю. Він першим почав розробляти туристичні маршрути сплавів по Дністру. Ця ріка, за планами Сергія, мала стати масштабним центром туристичного розвитку Івано–Франківщини. У загиблого лишилися дорослий син та донька–школярка, батьки. На Майдані разом із дружиною був із початку грудня, Різдво відсвяткував на передовій. 18 лютого 2014 граната розірвала йому сонну артерію на шиї.
Дигдалович Андрій, 40 років, Львівщина. Вбитий 20 лютого пострілом снайпера. Куля пройшла навиліт через бронежилет. Був на Майдані 3 місяці. Ще у грудні одним серед перших стримував натиск «Беркуту». Родич Андрія Ігор Менкуш розповів, що того було поранено на Грушевського: на одне око Андрій майже втратив зір. Довго не лікувався і повернувся до побратимів з Афганської сотні. Наче передчуваючи біду, напередодні Андрій зателефонував дружині: «Ти сильна, ти знаєш, що робити…» Загинув, рятуючи молодого хлопця.
Дмитрів Ігор, 30 років, Івано–Франківщина. Загинув 20 лютого від пострілу снайпера в легені. Розлучений, дітей не мав. Самотужки звів будинок у селі Копанки, проте жити у ньому — не довелося. У Ігоря залишилася мати.
Жаловага Анатолій, 1980 р. н., Львівщина. Загинув 20 лютого.
Жеребний Володимир, 28 років, Львівщина. Мав вищу аграрну освіту. Загинув від куль снайпера на Інститутській 20 лютого. Кулі влучили в шию (ураження сонної артерії) та голову. Був активним учасником Євромайдану, від перших днів протестів перебував у Києві. Після майже місяця на барикадах на декілька днів приїхав додому і, оформивши на роботі відпустку без збереження зарплати, повернувся на Майдан 5 лютого.
Зайко Яків, 73 роки, Житомир. Народний депутат України І скликання, головний редактор журналу «Голос громадянина». 18 лютого 2014 року помер від інфаркту, втікаючи від «Беркута» по вул. Інститутській.
Захаров Володимир, 57 років. ІТ–фахівець. Загинув під час пожежі в офісі «Партії регіонів» на Липській. За одними даними, задихнувся від димових шашок після того, як його побили битами, обрізками труб і ногами. За іншими даними, застрелений у голову.
Зубенко Владислав, 22 роки, Харків. Займався реконструкцією середньовічних битв, був скаутом. На Майдан приїхав у лютому. 20 лютого його смертельно поранили на Майдані. Снайперська куля «7,62» поранила нирки, печінку та легені. Відмовили нирки. Була змога повезти хлопця на лікування до Німеччини, однак він перебував у занадто важкому стані. 28 лютого помер. Мав молодшого брата. У лікарні ним опікувалися батько й хрещена мама, йому допомагали й мешканці Солом’янського району Києва, де знаходиться лікарня, в якій лежав хлопець. Але врятувати не вдалося.
Ільків Богдан, 51 рік, Львівщина. Мав двох доньок — 26 і 20 років. Багато допомагав у місцевій церкві. Сестра Оксана розповіла про його участь у Майдані: «Уперше поїхав на Майдан 11 грудня… Після цього був у Києві ще три рази. Кожного разу їхав до столиці на 5 днів, у вільний від роботи час. Брав участь в охороні барикад та нічних патрулюваннях міста. Він дуже хвалив своїх побратимів, змальовував героями медиків та інших учасників, тільки не себе». Востаннє Богдан поїхав до Києва 18 лютого. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: «Маєш якийсь захист?» На що він пожартував, що «всього лише три кожухи». У ніч на 20 лютого чергував на барикадах. Близько 5:00 ранку пішов відпочивати, а о 8:00 його попросили допомогти на передовій. Снайпер влучив у Богдана Ількова на Інститутській кулею калібру 7,62 зі зміщеним центром ваги. Помер 22 лютого в 17–й лікарні Києва. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, на Алеї Героїв.
Капінос Олександр, 29 років, Кременець. Мав наречену, з якою зустрічався на Майдані. У 2012 р. витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти «мовного закону». Любив працювати на землі, організовував патріотичні табори для дітей і молоді. На Майдан їздив періодично. Під час сутичок на Грушевського 18 лютого Сашка поранили прицільним пострілом із рушниці. За іншими свідченнями, у нього влучила граната біля Будинку профспілок.
Кемський Сергій, 33 роки, Керч. Працював в Інституті політичних та економічних ризиків і перспектив, писав для «Української правди». Загинув 20 лютого. Сергій написав у статті «Чуєш, Майдане?» від 23.12.2013: «Майдан скандує «Банду геть!» і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим… ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя. Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства… Нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей».
Кіпіані Давід, 33 роки, Грузія. Був на Майдані три місяці. Його тіло знайшли поряд із барикадою біля ЦУМу з двома кульовими пораненнями в ніч проти 21 лютого. Помер у «швидкій». Залишився 1–річний син. Його друзі кажуть, що українці дали їм надзвичайний приклад…
Кіщук Володимир, 1956 р. н., Київщина. Загинув 18 лютого у Києві під час сутичок між мітингувальниками та «беркутівцями». Проломлена голова в районі потилиці. Тіло виявили у Будинку офіцерів. «Він передзвонив з Майдану. Щасливий був. Каже: «Я – на Майдані, відстоюю наші права», – розповідає його донька Тетяна. На мітинг під парламент 18 лютого пішов без каски і щита. «Поранення було в голову. Нам сказали, що вистріл був зверху. Десь зверху стріляв якийсь снайпер», – каже донька. Мав трьох доньок та двох онуків.
Корнеєв Анатолій, голова Рудської сільради на Хмельниччині. 20 лютого вбитий снайпером на Майдані. «Батько усім серцем рвався у Київ на Майдан. Говорив: «Як можна ховатися, коли там вбивають дітей…», – каже донька Дарина. «Він дуже часто їздив на Майдан у Київ, возив туди картоплю, буряк, моркву та інші овочі, які сам вирощував. Не міг залишатися осторонь, не така він людина», – розповідав Микола Брянгін, колега Анатолія.
Корчак Андрій, 49 років. Загинув 18 лютого під час сутичок на Інститутській. «Беркутівці» йому проламали голову. На Майдані був із листопада. Завжди був на передових. Напередодні загибелі зателефонував братові, розповідав про «нехороше передчуття. За дві години слухавку взяв медбрат. Сказав, що в Андрія розбита голова і його не можуть реанімувати. Помер Андрій Корчак у столичній лікарні №17. Він походив із сім’ї колишніх репресованих. У нього залишилися 81–річна мати.
Костенко Ігор, 22 роки, Тернопільщина. Студент. Був активним редактором української «Вікіпедії». 20 лютого убитий поблизу Жовтневого палацу пострілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав’язати на вузол».
Костишин Михайло,1971 р. н., Івано–Франківщина. Був на Майдані одразу після побиття студентів. Його також жорстоко побили, із 27 січня перебував у лікарні. Помер 26 лютого.
Котляр Євген, 33 роки, Харків. Альпініст, природоохоронець, запам’ятався тим, що боровся за порятунок парку Горького в Харкові від вирубки, критикував діяльність Добкіна та Кернеса. Вбитий 20 лютого, потрапив під кулі біля верхнього виходу ст. м. «Хрещатик».
Коцюба Віталій, 31 рік, Львів. Загинув 20 лютого 2014 від вогнепального поранення. Залишив дружину та двох дітей. Близький родич Віталія розповідав: «Коли загинув Віталій, його дружина на той час поїхала в Польщу на заробітки, а дітей доглядала тітка Ірина. Віталій поїхав на Майдан, бо вже сили не мав терпіти знущання цієї клятої влади над народом. Першого разу обійшлося. А другого – поплатився життям за мрію бачити молодих українців щасливими».
Креман Іван, Кременчук. Загинув 20 лютого на Інститутській.
Кульчицький Володимир, 64 роки, Київ. Загинув 18 лютого. Куля пройшла навиліт у серце зі спини, застрягла в одязі. Друга влучила в живіт. Володимир мав тільки шолом для захисту. Кулю з тіла витягнув син Ігор, коли батько впав на землю.
Курач Анатолій, 32 роки, Рівне. Був побитий на Майдані, до Рівненської обласної лікарні його привезли з проламаним черепом. Дата смерті – 21 лютого.
Мазур Артем, 26 років, Хмельницький. Його смертельно поранили гранатою 18 лютого під час сутичок у Маріїнському парку. Як розповіли очевидці, його по–звірячому побили, проламали череп. В акціях протесту брав участь 2 місяці. Родичі планували перевезти Артема на лікування за кордон, проте 3 березня, не приходячи до тями, хлопець помер. Ліцею, де навчався, присвоїли його ім’я.
Максимов Дмитро, 19 років. Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії. Вибухом гранати йому відірвало руку. Хлопця хтось відвів у Будинок профспілок, де він помер від втрати крові. Його тіло кілька днів лежало в Михайлівському соборі.
Мельничук Володимир, 39 років. Приносив на Майдан теплі речі, їжу, у сутичках участі не брав. Помер у лікарні №17 м. Києва від вогнепальних поранень у шию 20 лютого. У чоловіка вистрелив снайпер. Чоловік не мав жодної захисної амуніції, спостерігав за протистояннями під стінами Жовтневого палацу. Олена, знайома Володимира, розповідала: «Він у той день майданівців вивозив своєю машиною до лікарень. Він там стояв, до нього підійшла дружина, у цей момент в нього вистрелив снайпер». «Він був без захисту, без каски… не знаю, як… певно, цьому снайперу було зручно відстрелювати людей, які не захищені», – розповідає знайомий Олександр.
Мовчан Андрій, 34 роки, Київ. Працював у театрі ім. Франка. Загинув від вогнепального поранення в голову 20 лютого. На фото, прикріпленому на дверях під’їзду будинку, де жив Андрій, є припис, що загинув він, прикриваючи від кулі дівчину.
Мойсей Василь, 21 рік, Волинь. Загинув 20 лютого від поранення в груди. На вулиці Інститутській у нього влучив снайпер. Хлопця не врятувало те, що він був у цивільному бронежилеті. На своїй сторінці у соцмережі незадовго до смерті написав: «Краще вмерти вовком — ніж жити псом».
Наконечний Іван, 82 роки, Київ. Найстарший член Небесної Сотні. На Майдані був постійно після силового розгону мирного зібрання в ніч на 30 листопада. Казав, що це його офіцерський обов’язок – захищати людей. Отримав важку травми під час зачистки «Беркутом» вул. Інститутської 18 лютого. Племінник Євген Чебан припускає, що били в обличчя, судячи з травми. Іван Наконечний перебував у комі, а 7 березня – помер. Племінниця Галина розповідала: «Він жив Майданом. Ми його вмовляли поберегти себе, але він не зважав. Казав: «Розумієш, люди працюють, зайняті, а в мене є така можливість – бути тут».
Наумов Володимир, 43 роки, Добропілля. Водій. Знав Кобзар напам’ять. За позовом серця поїхав на своїй машині на Майдан. Його знайшли загиблим на Трухановому острові вранці 18 лютого. За версією міліції – самогубство. За іншою версією, неміліцейською: був викрадений і задушений. Залишилась 85–річна мама, дружина та троє дітей.
Опанасюк Валерій, 42 роки, Рівне. Загинув 20 лютого від снайперської кулі. Депутат Рівненської ради О. Лащук познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Майдан: «В майданівському наметі в Києві, де зупинялися рівняни, він бував постійно, завжди у найскладніші часи протистояння. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав». У складні моменти на Грушевського казав, що треба там стояти, щоб не було мало людей, бо «Беркут» почне атакувати. У нього залишилися дружина та четверо дітей, найменшому – 2 рочки.
Павлюк Володимир, біля 40 років, Коломия. Загинув 20 лютого. Отримав чотири поранення: три у ногу, одне у ліве око.
Пагор Дмитро, 21 рік. Загинув у Хмельницькому біля будівлі СБУ, звідки ішла відкрита стрілянина. Був поранений у голову, помер в лікарні. «У морзі нам сказали, що в нього кульове поранення, нібито стріляли з автомата Калашникова, але кулі не показали. Діма закривав собою дівчину, коли лунали постріли», – розповів дядько загиблого.
Пантєлєєв Іван, 32 роки, Краматорськ. Рок–музикант, автор пісень. Доглядав за своєю 90–річною бабусею на Донеччині. На Майдан приїхав 10 грудня. «Шкодував, що не поїхав раніше. Ваня говорив, що там образили людей, і він хоче допомогти їм, захистити», – розповідала сестра Світлана. Другу, який мав їхати з ним до Києва, але не зміг, сказав на прощання: «Я відчуваю, що маю бути там».
Паньків Микола–Олег, 39 років, Львівщина. Брав участь у блокуванні в/ч, щоб не допустити виїзд силовиків до Києва. «Востаннє він поїхав до Києва у вівторок. Я його просила: сину не їдь! Він відповів: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти», – розповідала його мама. Помер від кулі снайпера в груди, 20 лютого. Це трапилось, коли він витягував мітингувальників, поранених та вбитих снайперами, з передової. Без батька залишилось двоє дітей.
Паращук Юрій, 48 років, Харків. Загинув 20 лютого на Майдані від снайперської кулі. Був на Майдані з 1 грудня 2013–го. Був волонтером, не мав жодних захисних засобів, навіть шолома. Снайпер поцілив йому в потилицю під час відступу силовиків з барикад на вул. Інститутській.
Пасхалін Юрій, 30 років, Черкащина. Був вихованцем Школи олімпійського резерву, займався штангою. Похований у рідному селі. Залишився 7–річний син. Отримав три вогнепальні поранення в спину 18 лютого й одне пневматичне поранення, першу допомогу отримав у Будинку профспілок. Після підпалу будинку його евакуйювали до 18–й лікарні, проте врятувати не змогли. Вдень 18 лютого він був на Майдані, потім пішов на свою київську квартиру, але коли почув, що його розганяють, то повернувся – і загинув.
Пехенько Ігор, 43 роки, Київщина. Захоплювався книгами, спортом, археологією, часто їздив з інститутом археології НАН України в експедиції. Працював в театрі, зоопарку, цирку. 30 листопада був на Майдані, його сильно побив «Беркут», після чого Ігор довго лікувався. 17 лютого знову знаходився в епіцентрі подій. 18 лютого востаннє спілкувався з мамою телефоном, після 18 лютого телефон вимкнув. Стріляли в Ігоря тричі.
Плеханов Олександр, 22 роки. Студент. Загинув 18 лютого. 19 лютого мав отримати диплом бакалавра.
Полянський Леонід, 38 років, Київ. Рідні розповідають, не міг стояти осторонь беззаконня – тому пішов на Майдан. Сиротами залишились діти від двох шлюбів. Похований у Жмеринці, звідки родом.
Прохорський Василь, 33 роки. Допомагав ліками Майдану. 18 лютого був там і відтоді не виходив на зв’язок, додому не повернувся, на роботу не вийшов. Друзі знайшли його речі біля Михайлівського собору. Тіло упізнали 22 лютого 2014 року. Був дуже сильно скалічений, зуби вибиті.
Прохорчук Віктор, 38 років, Житомирщина. Присутні на похороні розповідали, що «у Володарську–Волинському в останню путь за останні десятиліття так не проводжали нікого. Безліч люду». Віктор був на Майдані від початку. «Зник 18 лютого. Активісти відшукали свого побратима через тиждень у морзі. Перед тим тіло загиблого виявили у дворах Хрещатика зі слідами насильницької смерті та з перерізаним горлом. Прощалися з Віктором у рідному містечку, вкривши синьо–жовтим прапором та під вигуки «Герої не вмирають!», – розповідав майданівець Сергій Сіваченко. У героя залишилася дружина та двоє синів – 14 і 5 років.
Саєнко Андрій, 1962 р. н., Київщина. Загинув 20 лютого.
Семисюк Микола, 1986 р. н., Хмельницький. Загинув 20 лютого від кульового поранення в голову.
Сердюк Ігор, 40–44 роки, Кременчук. Підприємець. До Києва їздив з перших днів протестів. Майже 2 місяці пробув на Майдані. Ігорю вистрелили з обрізу в обличчя. За словами друзів, 18 лютого він будував барикаду, коли на нього напали тітушки та «беркутівці»
Сміленко Віктор, 1961 р. н., Кіровоградщина. Загинув 20 лютого.
Смолинський Віталій, Київ. Загинув 20 лютого. Стоячи на передовій, захищав майбутнє своїх двох маленьких синів та дружини.
Сольчаник Богдан, 28 років. Історик, мав захищати дисертацію на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 роки». Мав ступінь бакалавра історії, магістра соціології, закінчив докторантуру в Польській академії наук, Graduate School for Social Research, був стипендіатом Міністерства національної освіти Польщі. Убитий на Інститутській 20 лютого. Його друг Максим Мірєєв розповідав: «Його вбив снайпер, коли він віднолював барикаду на Майдані, зруйновану за попередні дві ночі. Коли почалися протести на Євромайдані, вінокинув викладацьку роботу й приїхав захищати країну від президента, який зґвалтував її».
Тарасюк Іван, 21 рік, Волинь. 20 лютого загинув на Майдані від вогнепального поранення, стріляв снайпер.
Ткачук Ігор, 1975 р. н., Івано–Франківщина. Загинув від пострілу снайпера 20 лютого . Мав трьох дітей – 17 років, 11 років та кілька місяців.
Топій Володимир, 58 років, Львівщина. Любив техніку, був водієм. Виховував онучку та онука. Був у Києві з 24 грудня, потім приїхав 22 січня і 23–го уже поїхав назад. Перед останньою поїздкою сказав сусідові Іванові, що коли з ним щось станеться, щоб поховали його біля могили матері. Коли горів Будинок профспілок, Володимир був там. Останні хвилини його життя дружина чула, бо Володимир увімкнув телефон. Сказав, що він на другому поверсі, вдалося погасити вогонь, аби не згоріли поранені. Потім почувся стукіт, біганина і чужі слова, мабуть, до Володимира: «Дєд, пошли…». І телефон замовк назавжди. «Коли в Будинку профспілок почало горіти, я просила свого чоловіка, щоб він біг у Михайлівський собор, який усіх рятує від смерті. Та він і не послухав би», – згадувала дружина.
Точин Роман, 44 роки, Львівщина. Загинув на Майдані 20 лютого від вогнепального поранення в голову. Залишилась дружина і двоє доньок.
Ушневич Олег, 1982 р. н., Львівщина. Загинув 20 лютого. Застрелений спайпером біля Жовтневого палацу. На Майдані в Києві був із першого дня.
Храпаченко Олександр, 26 років, Рівне. Театральний режисер. Загинув 20 лютого від снайперської кулі, що пройшла через ключицю, прошила легені та потрапила в печінку.
Хунтсаар Артур, 29 років, Івано–Франківськ. Загинув 18 лютого від кульового поранення. За словами очевидців, це трапилося в Маріїнському парку, де тітушки та беркуті влаштували справжню бійню.
Цепун Андрій, 35 років. Загинув у ніч на 21 лютого. Був у команді активістів, які ввечері 20 лютого блокували в’їзд до столиці з Гостомельської траси. Після цього пішов сам додому. Його знайшли вбитим на вулиці Верболозній з ознаками побиття й смертельної черепно–мозгової травми. За свідченнями друзів, його, швидше за все, викрали. Є свідчення, що на вулиці, де жив Андрій, невідомі заштовхали в автівку чоловіка. Залишилися дружина та 8–річний син.
Царьок Олександр, Київщина. Загинув біля Жовтневого палацу.
Хурція Зураб, 54 роки, Кіровоград. Тіло виявили на барикаді по вул. Інститутській, біля верхнього входу у ст. м. «Хрещатик» 18 лютого. Помер від серцевого нападу.
Чаплінський Володимир, Київщина. Залишилися дружина і двоє дітей – син та донька.
Черненко Андрій, 35 років, Київ. Інженер–технолог. Загинув 18 лютого від кулі снайпера. Був доставлений з Будинку профспілок до 17–ї лікарні з проникаючим вогнепальним пораненням. Залишилися дружина та 7–місячна донька.
Чернець Віктор, 37 років, Черкащина. На трасі Одеса – Київ жителі Маньківки та Умані біля села Подібна встановили блок–пост, аби тітушки та спецпризначенці не дісталися столиці. Водій невстановленого джипа, який пробивав дорогу внутрішнім військам, на шаленій швидкості 19 лютого збив Віктора насмерть.
Чернявський Дмитро, 22 роки, Донецьк. Загинув увечері 13 березня в центрі Донецька під час нападу проросійських радикалів на учасників мітингу за єдність України. Хлопцю завдали смертельного ножового поранення.
Чміленко Віктор, 53 роки, Кіровоградщина. 20 лютого на Майдані застрелив снайпер. Донька Катерина розповідала: «Він був дуже відданий ідеї, дуже. Він водив на Майдані мене, розповідав, зі скількома людьми там познайомився. Коли мама казала: «Вітя, не висовуйся, тебе вб’ють», він відповідав, що йому себе не шкода. Він боровся за наше майбутнє».
Шаповал Сергій, 1969 р. н. Київ. Знайшли померлим в Будинку офіцерів 18 лютого.
Швець Віктор, 56 років, Київщина. Пенсіонер. 18 лютого пішов на Майдан, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив сім’ї і сказав, що з ним усе добре. Близько 1:00 години в ніч на 19 лютого отримав три вогнепальні поранення в живіт на Майдані. Швидка забрала до лікарні, але він помер по дорозі. Без батька залишилась дитина.
Шеремет Людмила, 75 років. Поранена в голову в Хмельницькому, біля будівлі СБУ, під час акції протесту. З будівлі стріляли з автомата. Померла в лікарні. У пані Людмили залишилися чоловік, донька, онука.
Шеремет Василь, 1949 чи 1950 р. н., Івано–Франківщина. Мав трьох синів, залишилася 93–річна мати.
Шилінг Йосип, 61 рік, Львівщина. Був членом Української гельсінської спілки та Української республіканської партії в часи здобуття незалежності України. На київський Майдан їздив кілька разів, затримувався там надовго. Загинув 20 лютого від пострілу в голову біля Жовтневого палацу. Під час прощання з Шилінгом громадський діяч Мирослав Глубіш сказав: «Коли над Україною нависла загроза втрати державності, він знову став в перші лави борців з режимом і загинув, відкупивши нас усіх найдорожчим – своїм життям».
Шимко Максим, 33 роки, Вінниця. Займався історичними реконструкціями. Загинув 20 лютого. Останній запис, який чоловік залишив на своїй сторінці у «ВКонтакте» 18 лютого: «За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте в Київ!!!»
Щербанюк Олександр, 46 років, Чернівці. Приватний підприємець. Загинув 20 лютого на Інститутській від кулі снайпера. Залишилась дружина, мама і двоє дітей. На Майдані був з самого початку з перервами. Перед останньою поїздкою на Майдан сказав дружині: «Справжній мужчина повинен бути там, де потрібні зараз люди, на передовій».
За інформацією «Радіо Свобода»
Читайте також: Непроста історія українського Тризуба: в СРСР – «злочинний», для Ватикану – священний