Анатолій Дем’яненко: У казармі видали форму та чоботи

Анатолія Дем’яненка за відмову переходити в Динамо з Дніпра на 18 днів відправили в казарми. Максим Розенко — про маловідомі факти з життя легендарного футболіста — одного з найкращих лівих захисників в історії футболу, який сьогодні, 19 лютого, святкує свій день народження. ХокейМало хто знає, але Дем’яненко як футболіст та тренер міг і не відбутися. У дитинстві Толік в один час не міг визначитися в пріоритетах — йому подобався і футбол, і хокей.У дитячі роки серйозно захопився хокеєм, — підтверджує в розмові з автором цих рядків своє захоплення Анатолій Дем’яненко. — Взимку заливали двір, рубалися по повній програмі. Навчився пристойно кататися на ковзанах. Грав в захисті. Тренер був мною задоволений. Виїжджали на турніри «Золота шайба». Але в підсумку все-таки віддав перевагу футболу.МуляМулею став в 5 років. У старшого брата був приятель з прізвищем Муравський. Для стислості звали його Муріком. Я на той час букву «р» ще не вимовляв. Називав його Мулик. Слово за слово, і мене теж так почали називати. Щоправда, пізніше в Динамо також називали Дем’яном.Скандальний перехідВ Динамо йшов з Дніпра зі скандалом. Лобановський помітив мене на Кубку Переправи в 1977 році. Я виступав у складі збірної України — ми стали переможцями турніру. Тоді до мене і підійшов селекціонер киян Анатолій Сучков. Запросив в Динамо. Я молодий, без досвіду. Під його диктовку заяву і написав. Трохи поміркувавши, попросив віддати заяву. А коли повернувся до Дніпропетровська, довелося писати ще один лист — з відмовою в Федерацію футболу СРСР.Але в Динамо щодо мене були налаштовані серйозно. Як тільки дізналися, що перебуваю на строковій військовій службі, відразу ж наказом перевели до Києва. У Дніпрі розлучатися зі мною теж категорично не хотіли. І почалося! Дійшло до того, що з Києва погрожували вязницею за дезертирство. Доводилося ночувати у друзів — бобик з представниками правоохоронних органів регулярно під’їжджав до мого дому і чекав мене. Так тривала до січня 1979 року, коли отримав виклик в збірну України на Спартакіаду народів СРСР. За мною почали стежити вже в поїзді. І на київському вокзалі взяли і відвезли в частину. В казармі видали форму і чоботи. Незабаром на стрільбищі потрапив. Навіть довелося трохи постріляти. Погода моторошна — сльота, мокрий сніг. Температура близько нуля. По боках спалахиВ казармі відбарабанив 18 днів. На 19-й до мене приїхав тренер Динамо Михайло Коман. Відразу сказав йому, щоб діставав папір і ручку для написання заяви. Знаєте, чому не хотів в Динамо переходити? Не було впевненості, що зможу відразу заграти в Києві в основному складі. А в Дніпрі у мене на той час все якраз стало налагоджуватися.Індивідуальне визнанняЗахисники не часто визнавалися кращими футболістами СРСР. В 1980 році ця вершина підкорилася Сашко Чивадзе. Моя черга прийшла п’ять років по тому. До речі, цієї моєї індивідуальної нагороди могло і не бути. В кінці 1984 надумав повертатися в Дніпро. У мене серйозно захворів батько, хотів бути поруч з ним. Та й Володимир Ємець мене наполегливо запрошував в Дніпропетровськ. Але Лобановський все-таки вмовив залишитися в Києві. Сказав: «Толя, ти потрібен команді. За батька не переживай. Ми зателефонуємо кому потрібно, за твоїми батьками доглянуть». І в підсумку залишився в Києві і став кращим футболістом країни.ЛобановськийСпочатку Валерій Васильович, всупереч моїй волі, поставив мене на позицію лівого захисника. Хоча я вважав за краще виступати праворуч. Але в підсумку після двох матчів за дубль вже почав грати в основі. А далі все пішло по накатаній. За збірну зіграв 80 матчів. Потім працював помічником Лобановського в Динамо.У 80-е в Динамо була традиція. Увечері на базі збиралися в умовленому місці — розслабитися. Випивали. І ось уявіть ситуацію. Ми зібралися, вже налили в стакани. І тут стукіт у двері. Всі відразу напружилися. На правах капітана грізним командирським тоном запитую: «Прізвище, ім’я, по батькові?». У відповідь чую з розстановкою: «Валерій Васильович Лобановський».Або ще один епізод на цю тему. Якось Динамо вирушило в США на один з комерційних представницьких турнірів. Додому поверталися з Лос-Анджелеса. У «дути фрі» один з одноклубників купив пляшку горілки. Розплачується вже. Чує, його ззаду хтось за руку смикає. Невдоволено повертається, а там Лобановський. Дивиться на гравця і питає: «А це що таке?». Хлопець відразу ж знайшовся: «Додому везу — як сувенір». Валерій Васильович подивився на нього і хмикнув: «Гаразд, тільки після прильоту покажеш мені цей сувенір».8 тисяч німецьких марокВ кінці 80-х більшість футболістів Динамо хотіли продовжити клубну кар’єру в Західній Європі. У мене були пропозиції від серйозних клубів. У 1988 році запрошували в Рому. Сказали, що буду грати в Римі атакуючим захисником. Не склалось. У підсумку в 1991 році довелося їхати в німецький Магдебург, який виступав у другій бундеслізі. В Динамо тоді зарплата була 500 доларів. З преміями доходило до тисячі. А в Магдебурзі за контрактом заробляв 8 тисяч марок плюс бонуси. В Магдебурзі був вражений побутом німців. Німеччина тоді тільки об’єдналася. Але, щоб відчути різницю, досить було проїхатися по східній і західній частині країни. Шкода, що ми не виконали поставлене завдання. Після Магдебурга їздив до Бельгії, середнячок місцевого першості пропонував підписувати контракт. Але в підсумку опинився в польському Відзеві — мій приятель знав власника клубу. У Лодзі отримував 5 тисяч доларів на місяць.Рінкона оштрафували на 100 тисяч доларівХтось вважав, що як тренер я занадто м’який. Не згоден з цим. Коли потрібно було покарати футболіста, майже завжди це робив. Пригадую історію під час перебування головним тренером Динамо: бразилець Діого Рінкон запізнився на збір команди на 10 днів. Був оштрафований на 100 тисяч доларів. Ми з президентом клубу виробили систему штрафів. Найбільш проблемними гравцями в Динамо для мене були Рінкон, Родріго і Алієв.Символ чемпіонстваВажко повірити, але протягом 27 років (!), з 1980-го по 2007-й жоден чемпіонський титул Динамо не обійшовся без участі Анатолія Дем’яненка. У 1980-му, 1981-му, 1985-му, 1986-му і 1990-му один з кращих захисників в історії вітчизняного футболу захищав кольори Динамо. У сезоні — 1992/93, вже в українському чемпіонаті, Дем’яненко відіграв перше коло і отримав свою законну медаль. А потім протягом 12 років Анатолій Васильович входив в тренерський штаб чемпіонів України — Йожефа Сабо (1993/94 — 1995/96), Валерія Лобановського (1996/97 — 2000/01) і Олексія Михайличенка (2002/03, 2003/04) . Нарешті, в 2007 році Дем’яненко піднявся на вершину в якості головного тренера команди. Разом в його скарбничці 17 (!) золотих медалей в Динамо.Особиста справа:Анатолій Дем’яненко. Народився 19 лютого 1959 року в Дніпропетровську. Заслужений майстер спорту СРСР (1986).Виступав за команди: Дніпро Дніпропетровськ (1976-78), Динамо Київ (1979-1990, 1992), Магдебург Німеччина (1991), Відзев Лодзь, Польща (1991-92).Досягнення: п’ятиразовий чемпіон СРСР (1980, 1981, 1985, 1986, 1990). Чотириразовий володар Кубка СРСР (1982, 1985, 1987, 1990). Володар Кубка Кубків УЄФА (1986). Віце-чемпіон Європи (1988). Чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980). Учасник трьох чемпіонатів світу (1982, 1986, 1990). За збірну СРСР провів 80 матчів (4-е місце в історії збірної), забив 6 м’ячів. Кращий футболіст СРСР (1985).Дем’яненко називали футболістом «з двома серцями» за його невтомну човникову роботу по правій бровці поля.Тренерська кар’єра: Динамо Київ (2005-07), Нефтчі Баку, Азербайджан (2008), Насаф Карши, Узбекистан (2010-11), Волинь Луцьк (2012-13). З лютого 2016 року очолює ветеранську збірну України.Тренерські досягнення: чемпіон України (2007), володар Кубка України (2006, 2007). Кращий тренер України (2007). З Насаф в 2011 році виграв Кубок АФК (Азіатської конфедерації футболу) — другий за значимістю футбольний клубний турнір в Азії.Максим Розенко, Чемпіон