Аарон Аппельфельд — мабуть, один із найвідоміших письменників з України.
Однак він маловідомий саме у країні, на території якої народився.
Аппельфельд родом із Чернівців, а помер він 4 січня 2018 року в Петах-Тікві, що поблизу Тель-Авіва, у віці 85 років. Він залишив після себе літературу, яка охоплює десятиліття: спогади про спокійне дитинство на селі в Буковині, стражденні роки виживання під час Голокосту, непростий період адаптації й облаштування нового життя в новоствореній державі Ізраїль.
@media (max-width: 640px) {
#mobileBrandingPlace1514560 {
padding-bottom: 56.21%;
z-index: 9;
}
.simple_marketplace_news_list #mobileBranding1514560{
margin: 0!important;
}
}
Сюжети деяких його казкових, густо написаних книг, як-от «Катерини» й «Історії життя», розгортаються в місцях, які тепер є територією України, а краєвиди, звуки й запахи його малої батьківщини наповнюють цілий корпус його творів, відкриваючи читачеві атмосферу землі й часу, яких уже немає.
Аарон Аппельфельд народився 16 лютого 1932 року в заможній світській єврейській сім’ї. У своїх спогадах «Історія життя» автор розповідає про ідилічне дитинство. Він часто проводив час зі своїми бабусею й дідусем, які були релігійними євреями й жили на селі в будинку, де працювали українські служниці. Малий Аарон ходив на довгі прогулянки з матір’ю й відвідував синагогу свого діда. Війна зруйнувала це життя, коли йому було 9 років.
Матір і бабуся Аарона загинули, коли німецькі й румунські війська зайняли Буковину, яка входила до Румунії після Першої світової війни і яку Радянський Союз анексував за рік до цих подій. Аарон із батьком втекли до Чернівців, де їх кинули в гетто. Потім був переїзд на схід до трудового табору в Придністров’ї, де їх розділили. Аарон втік із табору в ліс. Його прийняли до себе українські волоцюги, а згодом він знайшов собі притулок у будинку повії.
Коли радянська влада повернулася на ці землі, Аарон став помічником кухаря в радянській армії. Згодом йому вдалося дістатися до Італії, а 1946 року він переїхав до Палестини, яка тоді була під британським мандатом. Залишалося два роки до заснування держави Ізраїль.
За свою багаторічну кар’єру Аппельфельд написав понад 40 книг івритом — мовою, яку він вивчив уже дорослим. Його відзначено низкою престижних премій, зокрема Премією Ізраїлю, Національною єврейською книжковою премією і Премією Медічі.
У некрологах, що з’явилися після смерті Аарона Аппельфельда, вказувалося, що його «переслідував» Голокост і що він став «головним літописцем» цієї трагедії завдяки своєму «яскравому голосу». Однак у його творах щоденні жахи Голокосту приглушені, травми лежать на задньому плані. Натомість читач поринає в багатогранний світ життя євреїв до, під час і після Голокосту.
Життєві перипетії автора вплинули на його романи, в яких розповідь нелінійна і нерідко без історичних деталей. Коли ми зустрілися в його домі одного сонячного липневого дня, я запитала про це. Передовсім йшлося про «Історію життя», де описано, як він дивом вижив в українському лісі і як розгорталися події після цього.
«Я був таким юним… тому це більше уява, — розповів Аппельфельд, пояснюючи відсутність конкретних історичних деталей. — Я не історик. Я говорю про почуття, відчуття й уяву. Це моя робота. Я не можу писати художні твори в суворій відповідності до історичних чи хронологічних деталей. Це неможливо. Я пишу, бо це форма терапії нижчого рівня для створення чогось значущого. Я не пишу хронологію».
Аппельфельд сказав, що українські волоцюги, котрі прийняли його до себе (свою долю він відпрацьовував крадіжками), не знали, що він єврей: «Я мав дуже світле волосся, сині очі й добре говорив українською, мовою, яку я вже забув».
Озираючись на ті давні події, як він почувався щодо тих людей чи українців взагалі? Адже в «Історії життя» письменник описав, який відчай охопив його, коли зникла українська нянька — саме тоді, коли вона найбільше була йому потрібна, як вибухнула війна.
«Я був дитиною, все мене лякало. Люди також лякали. Але коли я був з ними, вони давали мені їжу, тому я вижив. Але я робив роботу», — згадує Аппельфельд.
Хоча тоді він був ще надто малим і не розумів суспільних розбіжностей між українцями та євреями, Аппельфельд каже, що між ними «ніколи не було, скажімо так, любові, але мої дідусь і бабуся говорили з ними. Звичайно, їх ніколи не запрошували в наш будинок, а вони не запрошували нас».
Проте він пам’ятає апатію селян, коли 1941 року до села, де жили його дідусь і бабуся, ввійшли німці та румуни і почали вбивати одного за одним.
«Вони розстрілювали євреїв. Вони йшли від дому до дому й розстрілювали євреїв. Мою маму було вбито, мою бабусю було вбито, і багато євреїв було вбито. Мене вразило, що ніхто в селі не прийшов, щоб допомогти нам. І коли ми залишали село, ніхто не сказав нам, бачите: “Візьміть кусень хліба, візьміть мамалиґу…”».
Перериваючи свою думку, Аппельфельд запитав: «Ви теж кажете мамалиґа?».
«Чи повинні українці нести відповідальність за те, що вони не допомагали своїм єврейським сусідам?» — запитала я.
«Мені не подобаються ці узагальнення, — відповів Аарон Аппельфельд. — Ні. Вони були в нашому домі, там було дві служниці, дві українські служниці. І вони мене дуже любили. Вони любили мене покусувати, легенько так. Їхня сім’я жила в іншому селі. Але вони гралися зі мною. Це було тоді, коли я був у домі дідуся й бабусі, в селі, до війни».
Як і багато інших євреїв після Голокосту, Аппельфельд приїхав в Палестину сам.
«Там було дуже мало сімей. Люди були залишками. Залишками… Це було краще, ніж те, що відбувалося у воєнні роки… Я жив у кібуці. Ми працювали в полі й мали достатньо їжі. Всі мали притулок».
Аппельфельд прожив в Ізраїлі до кінця свого життя, проте не почувався вдома. «Людина, яка втратила свій перший дім, не може замінити його іншим, — казав він. — Мій перший дім… Я не живу там, я не хочу називати його своїм домом, я хочу називати його своїм втраченим домом, тому що мій дім означає, що я там живу. А це мій втрачений дім. Я втратив багато чого».
Письменник каже, що Ізраїль став «своєрідним домом-замінником» і що можна відчувати прив’язаність до двох місць: місця народження й місця проживання.
Аппельфельд писав постійно й залишав романи відлежуватися в шухляді на два або й більше років. Потім він витягав їх і починав «писати й переписувати». Він завжди писав від руки. «Мені подобається відчувати ручку, і мені подобається відчувати папір, — сказав він мені. — Комп’ютер — це як любити жінку через щось».
Останній роман Аарона Аппельфельда «Заплутаність» опубліковано у вересні 2017 року, лише за три місяці до його смерті 4 січня 2018 року.
Нині українці мають нагоду ліпше познайомитися із цим письменником — його роман «Катерина» вийшов друком у чернівецькому видавництві «Книги — XXI». У ньому йдеться про українську служницю, яка працює в будинку євреїв і, зрештою, починає ототожнювати себе з єврейським народом. Натхненням для роману стали українські служниці з дитинства автора, які, як він каже, «дуже любили мене як дитину».
Авторка: Наталія Федущак – директорка з комунікацій канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч».