«Зупинилися біля дерев’яної церкви. Вінграновський мене поцілував»

— Готуюся до написання загально­національного диктанту постійно. Слідкую за змінами у мові. Маю новий правопис та орфографічний словник. З газет вирізаю пояснення нових правил, — каже 74-річна Христина ГОЯНЮК зі Львова. Торік написала Всеукраїнський радіодиктант національної єдності без жодної помилки. Показала найкращий результат серед понад 16 тис. учасників.Христина Гоянюк усе життя працювала лікарем-бактеріологом у Львівському медичному університеті. Зізнається, любов до мови прищепив батько.— Він був директором школи в Бориславі, викладав українську мову та літературу. Коли в школі мали писати диктант, то ми сідали вдома і тато казав: «Слухай мене уважно. Я даватиму підказки. Ти повинна слухати мою інтонацію і все зрозумієш». Завжди наголошував на тому, що уважно слухати диктора — це 90 відсотків успіху. Інтуїтивно відчувається, який розділовий знак треба ставити. 20 років тому, коли в Україні почали проводити радіодиктант, мене це зацікавило. Брала участь у першому. З того часу жодного не пропустила. Це для мене свято більше, ніж день народження. Без помилок радіодиктанти писала з десяток разів.За перемогу жінка отримає книжки «Антологія української поезії» та «Вибране» Ліни Костенко. Любить читати твори Марії Матіос і фантастику Олеся Бердника. Була знайома з поетом Миколою Вінграновським. Мала з ним роман.— 1962 року до Борислава на дні культури Миколу Вінграновського запросив наш місцевий поет Іван Гнатюк, — розповідає. — Були ще Ліна Костенко, Іван Драч та інші. Після дійства всі зібралися вдома у Гнатюка на гостину. Запросили і мене з татом. Там і познайомилися з Вінграновським. Він був красивий, високий, статний і розумний хлопець. Сиділи, розмовляли про літературу. Наприкінці він запропонував провести мене додому. Зупинилися біля дерев’яної церкви. Микола обійняв і поцілував. То був мій перший поцілунок, а Вінграновський став першим хлопцем, у якого закохалася. Після того писав мені листи й вірші. Кілька разів приїздив до Борислава. Називав мене «Христя в намисті». Якось він повертався до Києва літаком зі Львова. Там познайомився зі стюардесою Лідою. Змушений був одружитися. Вона народила сина Андрійка. Ми ще листувалися після того деякий час. Зрештою, у них не склалося, розлучилися. Але я на той момент уже була заміжня. ­Микола Вінграновський написав після цього вірша «Я сів не в той літак».25 років Христина Гоянюк переписувалася з 22-м президентом Франції Жаком Шираком. Його не стало у вересні 2019-го.— Ми на роботі дивилися його інавгурацію 1995-го. По телевізору розповідали, що він закінчив Сорбонський університет і знає російську мову. Сказала дівчатам, що гарний чоловік. Вони запропонували написати йому листа. Так і зробила. Розповіла про себе, Львів. Написала, що в Україні його знають. Адреси не мала, тому підписала: Франція, Париж, президенту Жаку Шираку. Тижнів за два-три отримала відповідь від нього. Дякував за привітання, писав, що зворушений. З цього і почалося листування. Я вивчила всі французькі свята, вітала його. Про політику не говорили, більше про життя. 2009-го мені вдалося з ним зустрітися. У Львові Французький альянс (культурно-просвітницька некомерційна громадська організація. — ГПУ) влаштував газетну вікторину. Я перемогла. Виграла поїздку до Парижа. Взяла листи від Жака і поїхала його шукати. Знайшла адресу, вказану на конверті. Охоронець вийшов і сказав, що Ширака зараз немає. Але запросив усередину почекати, пригостив кавою. Жак Ширак приїхав за 40 хвилин. Я вийшла до нього: «Мсьє Жак, это я Кристина». Він кинувся мене обіймати, цілувати. Разом з ним об’їздили всю Францію. Були у Версальському палаці, відвідали кабаре «Мулен Руж», парфумерну фабрику «Фрагонарі». Дотепер маю подарунок від французького президента — парфуми. Востаннє отримала від нього листа в серпні 2019-го. За місяць його не стало.