Видавництво “Основи” при підтримці Українського Культурного Фонду запустило журнал про українську фотографію Saliut Magazine. Видання буде англомовним та виходитиме друком двічі на рік, кожен номер буде тематичним. Назва журналу – це транслітерація радянського фотоапарату, який виготовляли у 1950-1970-х на київському заводі Арсенал.
Перший випуск Saliut Magazine присвячено жінкам у фотографії. Він вийшов під редакцією Галини Глеби, мистецтвознавиці та дослідниці сучасного мистецтва та фотографії. У журналі виділено три змістових розділи – дитинство, юність та зрілість. До першого номеру увійшли фотопроєкти Аліни Смутко, Жені Лаптій, Юлії Кафізової, Ірини Пап, Олени Гром, Каті Лесів, Яни Григоренко та інших.
Розповідаємо та показуємо, яким вийшов Saliut Magazine No.1 Female issue.
Галина Глеба,
гостьова редакторка:
Чому перший випуск журналу присвячений саме жінкам у фотографії?
З чого виросла ця ідея?
Тема номеру закономірно проросла з того, що над пілотом працювало 4 жінки: арт директорка Аня Копилова, керівниця проекту Надя Червінська, дизайнерка та авторка візуального рішення Катя Смолярова і я як гостьова редакторка. Ми думали над тим, про що нам хотілося б розповісти цією візуально-фотографічною оповіддю. Попри різний досвід, у нас чотирьох виявилося багато тотожних переживань становлення: надломи, травми, захвати, тригери, сумніви, рішення, здобутки та інше. Отож ми вирішили говорити про те, що знаємо із власного досвіду, – про життя жінки. Про жінок по цю і по ту сторону фотокамери, як героїнь і як фотографок.
Як би ви описали роль жінок у розвитку української фотографії?
Кілька років тому мені випала нагода писати для книги “Чому в українському мистецтві є великі художниці” (видання Дослідницької платформи Pinchuk Art Centre), і саме тоді я вперше ґрунтовно задумалася над місцем і роллю жінок в історії української фотографії. Виявилося, що не так легко без ретельного занурення у тему назвати бодай п’ятірку українських фотографок XX століття. А тому я б означила роль жінок як поки-що недооцінену та непроявлену в історії української фотографії. Згодом підготувала лекцію, що стала результатом моєї невеликої оглядової розвідки на цю тему, а стаття за її мотивами увійшла до першого випуску Saliut Magazine.
Сьогодні ця тема дійсно набуває популярності, а над вивченням і освітленням історії українських фотографок працюють багато наших колег й колежанок. І ми маємо за честь додати до цього колективного доробку про історію української фотографії наш перший тематичний випуск журналу як один із поглядів на місце і роль жінок в українській фотографії.
Що такого є в жіночій оптиці, чого немає на знімках, зроблених чоловіками?
Я радше вірю у невідчужуваний досвід та інтерес, що й ведуть авторів і авторок до певних тем. Існує геть різна емоційна й емпатійна забарвленість погляду фотографа і фотографки на одну й ту ж тему. Приміром, тему абортів в історії української фотографії знімали різні автори: у серії харківського фотографа Романа Пятковки глядача відразу жахають безжалісні лікарняні умови та гнітюче середовище, у той час як проект фотографки Аліни Смутко – про внутрішньоутробне завмирання плоду, трагедію втрати і безкінечну щоденну біль жінок, яка не вчухає протягом десятиліть. Одна тема і такі полярно різні погляди, методи та естетика фотопроектів.
Чому на одній з обкладинок журналу чоловік зі щетиною?
А це точно чоловік? А якщо ні? А чому в нього помада і сигарета? Це личить чи не личить чоловіку? А жінці? Між тим це фотографія із серії Жені Лаптій «Людина без ознак», не жінка і не чоловік, а – людина. І саме багатозначність трактування цього образу так інтригує. Цей знімок достатньо яскравий, провокативний та іронічний, аби поставити під сумнів гендерні упередження та ярлики, які все ще дуже глибоко сидять в українській свідомості.
А тим часом фотографія для іншого варіанту титулу із триптиху Юлії Кафізової – інтимна, сентиментальна і багата посиланнями на іконічний образ жінки біля вікна у історії світового мистецтва. Вона наче запрошує нас слідувати за її поглядом – всередину журналу. І ми також запрошуємо заглянути за обкладинку.
Яку ідею ви перш за все хочете донести до читача? Який головний меседж цього випуску журналу Saliut?
Їх кілька. Найперше, ми представляємо цей номер проектами переважно українських фотографок. І нам важливо, аби увага, яка буде прикута до виходу першого випуску журналу, була прикута саме до їхньої практики, досвіду та історій.
По-друге, зображена фотографками та зібрана редакцією журналу розповідь про українську жінку є суб’єктивною. Але вона прожита кожною з нас, й такі етапи буквально або ж метафорично проживає більшість українських жінок. Гучну боротьбу за себе або німу боротьбу з собою вела кожна з нас.
І певним чином – це виявляється дзеркалом, у якому відображається як мінімум половина українського суспільства. Нагода поглянути у це дзеркало значно ближче підводить нас до розуміння реальності, у якій ми існуємо.
Поліна Полікарпова
Її фотопроект «38» представлено у розділі «Дитинство»
Які асоціації викликає у вас дитинство? Що перше спадає на думку?
Ассоциации красочные, позитивные, беззаботные. Spice Girls, Sailor Moon и Покемоны.
Розкажіть, як ви знімали проект 38? Яким для вас був досвід опинитись по ту сторону об’єктиву і яке значення ви вкладали у такий обмін ролями?
В 2010 году я познакомилась со своей лучшей подругой и моделью Ярославой, и мы стали уделять фотографированию почти все свое свободное время, иногда забивая на учебу. Многие наши общие друзья и знакомые говорили, что мы очень похожи как внешне, так и по мимике, походке, тембру голоса, словно сестры. Так и появилась наглая идея переснять спустя 5 лет свои собственные снимки, снятые с Ярославой в ранние, самые дерзкие и плодотворные годы [первая серия датируется 2010-м годом, а переснятые снимки – 2015-м. – прим. BURO]. Но в этот раз поменяться местами, дав Ярославе свою камеру, а самой вернуться в те же локации, найти ее вещи с тех съемок и попробовать в них влезть.
Изначально идея серии была легкой и развлекательной, мы просто игрались. Но в процессе «пересъемки» я открыла для себя интересные моменты в психологии фотографирования человека.
В природе фотографа порой есть нечто садистическое.
Иногда мы просим модель пойти на некомфортные для нее условия, ради красоты снимка. Повторяя позы, придуманные когда-то мной же, я испытывала порой адский дискомфорт. Это навело меня на мысль, что труд моделей часто недооценивается.
Возвращаясь в прежние локации, мы замечали что в каких-то из них ничего не менялось к лучшему и только поддавалось разрушению, а где-то наоборот. На некоторых снимках я осознанно слегка меняла изначальную позу с исходного снимка, добавляя свою индивидуальнось. Таким образом я показываю, что может у нас и есть внешнее сходство, но характеры разные.
Як ви гадаєте, коли закінчується дитинство?
Когда покидаешь родной дом и зарабатываешь первый достойный гонорар за свою работу.
Марія Казван
Її фотопроект Circle представлено у розділі «Юність»
На ваших фото оголена жінка здається неймовірно малою, навіть дещо незначущою, на тлі чорного терикону. Це емоційний стан розгубленості, страху, відчуження? Про що вам було важливо розповісти у цій серії знімків?
Серія Circle про свободу і це, як виявилось, також проєкт-психотерапія. Я працювала над ним упродовж довгих років, інколи навіть доходило до маніакальної поведінки: якщо я щось вигадала/побачила, то не могла зупинитись, доки не втілювала це. Вже пізніше психотерапевт пояснила, що для мене це спосіб виходу з реальності, в якій я жила.
Загалом, проєкт Circle – про втечу від домашнього насилля. Інколи у природу, інколи у паралельні всесвіти.
Пригадуєте, що вас найбільше лякало в юності?
Висловлюватись словами. Тому я й створювала фотки, розвинула у себе вміння висловлюватись неоднозначними картинками. Ну бо все, що нас не вбиває – робить нас кращими.
Що б ви порадили собі 20-літній?
It’s all going to be okay! Це просто шлях, який ти точно маєш пройти, тримайсі!
Світлана Долбишева
Її фотопроект «Хронотоп» представлено у розділі «Зрілість»
Розкажіть, про історію знімків, представлених у журналі. Герої цих фото – ваші рідні?
Серію я знімала у 2017 році. Тоді я навчалася у школі Віктора Марущенка і паралельно слухала курс фотографа Саші Руденського, який проходив у рамках школи. Відчуваю до них неймовірну вдячність за увагу до серії, тепло та підтримку.
Героями цих фото стали мої рідні дідусь та бабуся. Розпочати проект «Хронотоп (Балада місця та часу)» наштовхнула певна сповідь моєї бабусі, свідком якої я опинилася під час відвідин. Я навіть не певна чи вона зверталася до мене, чи їй просто був потрібен інший, який це почує. Сидячи на ліжку, опустивши очі в підлогу та по-дитячому малюючи по ній кола босою ногою, вона розпочала з першого секрету: «Ти знаєш, я була одружена до дідуся, тільки батькові своєму не кажи».
Бабуся розповіла мені, що була вагітною та зробила аборт на 5-му місяці, бо її чоловік став пиячити («Одного дня я просто пішла»).
Вже у тривалому шлюбі з моїм дідусем, помер їх молодший син – йому був всього 21 рік. Цю втрату вона сприйняла «карою за свій «гріх». Невдовзі у дідуся стався інсульт.
Зараз, коли переглядаю серію, думаю про задушливу гідність, яка пронизує життя цих старих. Образ спокусливої німфи чергується з по-радянськи емансипованою жінкою, яка «з усім упорається». Висохле тіло старого, величезні кулаки, які виростають зі змарнілих рук, та сувора виправка дідуся. У цьому потоці сама гідність вбачається карою. Та водночас вона необхідна, аби дожити цю старість.
Яку найважливішу пораду в житті дали вам дідусь та бабуся?
Важко пригадати, бо вони не «зловживали» порадами. Думаю, найважливішим для мене, таким справді life changing, був їх досвід та історії, які я чула від них за життя. Згадується одна ситуація, яку загалом можна трактувати як пораду. Коли мені був 21 рік, у мене були вже тривалі стосунки з хлопцем, і бабусю це певним чином хвилювало. Вона цікавилась, що я думаю про це, чи не вважаю, що варто було б інакше проживати молодість.
А дідусь для мене завжди був однодумцем (я сама так його назвала), згадка про нього завжди додавала мені впевненості. Інсульт у дідуся стався ще до мого народження, спілкування та обмін з ним відбувався не в площині мовлення, а через об‘єкти – книги, історичні артефакти, які він зберіг за життя.
Якою ви уявляєте свою старість? Вас лякає старіння, що ви про це думаєте?
Мені поки важко уявити, яким може бути моє життя за кілька років. Старість не лякає мене.
Дивіться також:
4 украинки вошли в одну из самых ожидаемых книг о фотографии во Франции.
Плани вихідного дня: 5 виставок у Києві, які варто відвідати.
ОСНОВИ
Salut Magazine