Олександра Васильченко
Фото: Олександр Хоменко/hromadske
Олександрі Васильченко поставили діагноз «остеосаркома» у підлітковому віці. Її життя лікарі врятували. Коли лікування було закінчено, вона вирішила — після школи вступатиме до медичного інституту. І хоча спочатку документи відмовлялися приймати через діагноз, вона домоглася свого. І от уже 3,5 роки працює клінічною онкологинею і хіміотерапевткою в одній із київських клінік.
4 лютого, у День всесвітньої боротьби проти раку, hromadske розповідає історію Олександри — про її дитячі переживання та загрозу ампутації руки, про величезне бажання жити в моменти, коли смерть зовсім поруч, про те, як її досвід тепер допомагає розуміти та підтримувати своїх пацієнтів, і про те, чому не треба боятися діагнозу «рак».
Діагноз, булінг, кавалер і пиво для лейкоцитів
Мені було 12 років. Безтурботне дитинство. Одного разу в мене почала боліти рука. Бігала, впала, ну болить — і болить. Потім я стала прокидатися ночами, тулилася до холодної стінки, так було легше. Але в якийсь момент зрозуміла — треба говорити мамі й татові.
Мені зробили рентген, спрямували до Інституту ортопедії в Києві. Лікарі сказали: «Дівчинка неактивна, наросло окістя, треба почистити й усе минеться». Але батьки вирішили проконсультуватися ще в когось. І от нас скерували до Інституту раку, там зробили біопсію утворення, через тиждень стояв діагноз — остеосаркома, злоякісна пухлина кістки.
Лікування тривало 1,5 року, і такого навіть ворогу не побажаєш. Особливо важко було батькам, я-то була в напівпритомному стані: ці крапельниці, нескінченна блювота, слабкість. Батьки буквально за рік посивіли. Мені видалили плечову кістку й замінили її на протез.
Олександра Васильченко
Фото: Олександр Хоменко/hromadske
У нас у відділенні було 60 дітей і 2-3 медсестри. Мама виконувала роль і медсестри, і мами, і подружки, вона весь час була поруч. А ще — тато й сестра, і кілька друзів, яким батьки, мабуть, пояснили, що мене треба підтримувати. А ось коли я приїжджала до школи на 2-3 дні, з мене знущалися. Діти не розуміли, чому я у 12 років — лиса, до того ж мені призначили гормональну терапію, я була кругла, із розтяжками.
У лікарні були нові друзі. Періодично вони вмирали. Вранці я збиралася йти грати з кимось у карти, а мама мені казала: «Ну, вночі вона померла».
Думаю, я гідно переносила лікування. Найважче було звикнути до того, що я більше не можу ходити до школи, не можу нормально їсти, мене постійно нудить. Спочатку навіть ішлося про ампутацію руки. До цього треба було звикнути, як і до того, що ось вона — смерть, зовсім поруч. Одразу після діагнозу батьки мені сказали, що хвороба смертельна, а лікування буде дуже важким.
У мене був дуже класний лікар, постійно на позитиві. У мене випадало волосся — він разом зі мною його діставав; у мене маленькі тромбоцити — він мені на носі робив синець. Через 15 років він досі зберігає ці фотографії, на яких у мене синій ніс.
Коли лікування закінчилося, я впродовж року ні з ким не виходила на зв’язок. Спілкувалася тільки з лікарем. А потім зрозуміла, що було чимало й прикольних історій. Наприклад, ходило повір’я, що за низьких лейкоцитів допомагає пиво, і от у 12 років ти разом із тридцятьма іншими дітьми наливаєш собі пива. А воно ж мерзенно смакує в такому віці, зате весело, куражить.
У мене навіть був кавалер, дуже симпатичний хлопчик. Щоправда, з однією ногою, але мене це ніяк не бентежило: я лиса і товста, ми були чудовою парою. Всі були на позитиві. Якщо ж страждати з ранку до ночі, такий настрій призводить до того, що дитина швидко вмирає.
Лікарка VS домогосподарка, і ремісія як диво
Коли я повернулася до школи й усе налагодилося, почала міркувати, ким би я хотіла бути. І зрозуміла, що буду або супердомогосподаркою, або суперлікаркою. Про домогосподарку думала, тому що була не впевнена в собі. У школі нам утовкмачували, що в медичний вступити неможливо. Думала: не вдасться — доведеться виходити заміж.
Але я вступила. Хоча коли прийшла з документами, мені сказали: «Ми вас не будемо брати, тому що у вас була остеосаркома». І відправили мене на якусь спецкомісію. Я прийшла туди й запитала, що зі мною не так. Коли футболка прикриває шрам, зрозуміти, що зі мною щось негаразд, дуже складно. Мені кажуть: «Ну ти ж розумієш, що ніхто не буде тобі потурати?» Відповідаю: «Так я і не прошу цього, вступаю на звичайних умовах, аби вчитися». І вони дозволили.
Олександра в дитинстві під час лікування від раку
Я бачила себе лікаркою; розуміла, що є «боржок». Адже я живу — і це не тому, що така хороша, а тому що є люди, які вчилися, працювали зі мною та рятували. Я живу в борг. І я повинна його повертати. Всесвіту, богові, людям. Як мені допомогли, так само я зараз допомагаю людям і кайфую від цього. Це наповнює змістом моє життя.
Я завжди думала, що онкологія — це суперцікаво. Пухлини такі хитрі, ти постійно намагаєшся їх підловити, вплинути на них. Коли бачу, як плачуть від щастя, помічаю хороші результати лікування — це кайф. Спочатку хотіла бути дитячим онкологом, але не вийшло: усвідомила, що вигорю буквально за рік. І не через дітей. Приватної дитячої онкології у нас немає, а в державній є ієрархія. Це нормально, але мені хотілося швидкого розвитку. Тому я подалася в дорослу онкологію.
Є одна історія, яка стала для мене дивом. У мене була пацієнтка, моя однолітка, діагноз — саркома Юінга. Її спочатку неправильно повели, стався рецидив. Ми розпочали доволі агресивне лікування. Вона пройшла через важку хіміотерапію, їй видалили новоутворення, опромінили. І от з’являються метастази.
Коли я побачила висновок КТ, ледь не втратила свідомість. Так, таке буває, але в мене була саркома, тут саркома — мені так хотілося цю історію перетворити на диво. І ми спробували все, що могли. А потім почали просто спостерігати.
Минає певний час, вона почувається добре. Робимо КТ — метастази не ростуть. І в якийсь момент я розумію, що напевно це не метастази. Збираю консиліум. Виявляється, що це грибкова пневмонія. Її часто плутають з метастазами. За онкодіагнозу все підозріле в організмі можуть вважати метастазами. Я телефоную пацієнтці й кажу — живемо! Вона плаче, я плачу. Для мене це історія душі.
Олександра Васильченко
Фото: Олександр Хоменко/hromadske
Великий теніс, онкохірургія і «хлопчики» за 80 років
Заміни протеза в мене після операції так і не було. В Україні це зробити не зможуть, а поїхати за кордон у мене поки немає часу. Рука турбує, болить, у мене на тумбочці завжди лежать таблетки. Буває, вночі очі розплющила — випила таблетку на автоматі. Але ходжу в спортзал, граю у великий теніс, підіймаю штангу. Це наче виклик. У кращі часи присідала зі штангою 80 кг. Так, у мене протез, але це жодним чином не може мене обмежувати.
Під час лікування мені сказали, що не зможу народити через препарати, які я вживала. Але коли зрозуміла, що можу, то ходила і говорила собі: «Нумо народжувати!» І коли з першого разу завагітніла, подумала: о, і тут все вийшло.
Тепер я б хотіла освоїти онкохірургію, щоб робити невеликі маніпуляції. Я ходжу в операційну, вчуся. Я хіміотерапевтка, але щоб поставити порт, мені треба знати, як.
Чи бували помилки в моїй практиці? Моє головне правило — не нашкодити. Якщо є хоч найменший сумнів, я виберу мозок колегам, поки не зрозумію, що рухаюся в правильному напрямку. Але я ще надто молода лікарка, аби ухвалювати глобальні рішення самостійно.
Так, неприємні ситуації були, але часто через те, що родичам пацієнта треба зігнати на комусь злість. Бувало, що й поліцію викликали, і судмедексперт приїжджав. Але є діагноз, ніхто жодних зайвих надій не давав. Я не кажу, що у нас тут є диво-метод, і ми вас вилікуємо. Я завжди кажу об’єктивно.
На жаль, є такі люди, які вирішують не лікувати своїх рідних. Вони просять, щоб я відправила пацієнта додому. Не бачать сенсу в лікуванні. Я їм заперечую: «Ні, свою відповідальність несіть самі, я лікувати можу». У такі моменти згадую, як помирав тато, не від онкології, але пам’ятаю, що хотіла ще день, ще годину з ним! Я всю лікарню на вуха поставила! І коли бачу, що відмовляються… Думаю: ну ви ж могли ще протягом пів року, року сидіти з цією людиною за одним столом, спілкуватися. Про таке важко говорити.
Мій досвід дуже допомагає зрозуміти пацієнта. Я згадую себе та завершую їхні речення своїми словами, їх це вражає. Звичайно, я не починаю прийом зі слів «Я теж мала злоякісну пухлину, тому вам треба лікуватися у мене». Комусь я цього взагалі не розповідаю, але комусь це потрібно. Адже психологічний момент для пацієнта — один із найважливіших.
Буває, телефоную на КТ (комп’ютерна томографія — ред.). Кажу, що треба записати хлопчика, мене запитують, скільки дитині років. Я відповідаю, що 82. У мене всі хлопчики та дівчатка, хоча, звичайно, з кожним — свій стиль спілкування. З кимось треба дотримуватися субординації, з кимось можна по-дружньому.
Я доступна пацієнтові 24/7, мені можуть і о 5-ій ранку зателефонувати. І я лише «за», тому що краще хай вони не чекатимуть, доки лікарка відпочине, а я потім це вигрібатиму впродовж тижня. Але буває, коли відчуваю — все. Тоді сідаю в машину, їду на день, дихаю іншим повітрям, дивлюся в інший бік. Мені стає дуже сумно: розумію, що час знову працювати й відчувати себе потрібною. Для мене головні точки компенсації — це спорт, це син, це хороший результат КТ.
Страх перед раком і скринінг як звичка
Як переконати людей не боятися обстежень? Річ у тім, що вік, коли вже потрібно робити скринінги, дуже зрушився. У мене є пацієнти від 24 до 27 років, які повинні не входити у фазу постійного онкоскринінгу. Але вони приходять, і навіть не з першою стадією. Це перше. Тому не треба сидіти до 30 років і думати, що з нами нічого не станеться.
Друге — якщо вам не перший тиждень лікують діарею, ви повинні розуміти, що просте захворювання має минутися за 2-3 дні. Так що беремо себе в руки та йдемо до другого, до третього лікаря. Якщо вам зле, а пропонують заспокійливі, проте легше не стає, йдіть до четвертого лікаря. Такі пацієнти чують свій організм, розуміють — щось не так.
І третє — не треба боятися. Онкологія, рак — це жахливі слова. Всі відразу думають: «Ну, треба писати заповіт і думати, на кого дачу переписати». Якщо ви прийшли запізно, то вилікувати не вийде, проте у нас є ресурс, щоб продовжити життя максимально довго. Але сьогодні рак лікується, і якщо прийти вчасно, ви житимете довго та щасливо.
слухайте також
🎧 «Я бачила себе лікаркою, розуміла — є боржок». Історія колишньої пацієнтки, яка стала онкологинею
🎧«Пацієнт — головний»: чому важливо вивчати свою хворобу і ухвалювати рішення разом з лікарем