Чому молоде покоління страждає від пандемії найбільше
15:3502.02.2021
Твитнуть
Оригінал — на сайті IPG Journal
У часи пандемії коронавірусу майже нікого нічим не здивуєш. За місяці, що минули, ми, напевне, отримали для себе урок: зрештою все виявляється не таким, як ми очікували. І все ж таки я не перестаю дивуватися тому, що громадськість залишається майже глухою до голосів тих, хто попереджає про негативні наслідки боротьби з коронавірусом для молодого покоління. Через страх перед пандемією всі живуть одним днем. Для майбутнього, схоже, місця не залишилося.
Новини за темою
Профспілки працівників освіти скаржаться на зниження рівня знань через навчання в домашніх умовах. Педіатри попереджають про ризик розвитку депресії у молоді. Рухи на захист прав дітей критикують соціальну ізоляцію дітей через заборону контактів. Організації батьків б’ють на сполох через втрату простору, необхідного для отримання реального життєвого досвіду, передчасне використання цифрових технологій та переважання віртуального світу у школах і групах продовженого дня. А економічні об’єднання вже сьогодні пророкують величезні втрати з відповідними наслідками для національної економіки через скасування занять у школах, які дадуть про себе знати зі вступом нинішніх учнів у трудове життя.
Але політики, які входять до складу коаліції, вірусологи і реаніматологи далекі від такої постановки питання. В умовах кризи для них важливо тільки те, що відбувається зараз і тут. Під гаслом солідарності з представниками меншості й тими, хто потребує допомоги, відбувається широкомасштабне обмеження основних прав і свобод і ставиться під загрозу вся національна економіка. Борги, які накопичуються сьогодні, будуть віддавати наші діти та онуки, коли про нинішню пандемію залишиться лише блідий спогад у пам’яті покоління, яке досягло пенсійного віку.
Але при цьому мова йде не про представників реальної меншості, а про значну частину населення, що належить до ядерного електорату і забезпечує великій коаліції владу. На наступних виборах до німецького бундестагу частка осіб віком понад 60 років становитиме понад 30%, що спостерігалося вже в 2017 році. Зважаючи на активність виборців цієї вікової категорії, що істотно перевищує середньостатистичний рівень, її частка в загальній кількості виборців становила тоді цілих 37,1%. Три з восьми голосів виборців належать людям, у яких більша частина життя позаду.
У позбавлених чіткості діях уряду на федеральному і земельному рівнях щодо так званого захисту груп ризику, що нагадують театр абсурду, проявилася істерія через пропозиції захисту виборців з окремих груп і спроби на рефлекторному рівні «урвати свій шматок». Ще до появи самої ідеї почали лунати голоси про те, що неможливо замкнути в чотирьох стінах лише окремі групи населення і взагалі потрібно, мовляв, ставитися до всіх людей однаково.
Рівне ставлення до усіх — це чудово. Але в нашому випадку вирішальну роль відіграє не людина, а вірус. Та й чому ж віддати перевагу — ізоляції окремих груп або всього населення? Але хіба не варто спочатку відмовитися від мислення в категоріях або «ізоляція», або «свобода пересування» і продумати заходи, які гарантували б адресний захист груп ризику шляхом надання їм власного «простору свободи», зокрема виділення відповідного часу для покупок у супермаркетах?
Але, власне, етична проблема полягає в тому, що, всупереч високому рівню розвитку медицини та величезним моральним зусиллям, нам все ще не вдалося сформувати соціально зріле та осмислене ставлення до хвороби і смерті. Давайте розглянемо суть цього питання: життя і смерть нерозривно пов’язані. Протягом останніх десятиліть медицині вдалося істотно відсунути момент смерті та поставити під контроль майже всі відомі хвороби. Проблеми, що виникають внаслідок того, що медицина поки що так і не взяла на себе відповідальність за смерть, багато років лежать на поверхні. Про це свідчить дискусія навколо розпоряджень пацієнтів або довіреностей на випадок втрати дієздатності. Занадто часто смерть усе ще сприймається як «прокол» медицини.
При цьому головна причина неготовності брати на себе відповідальність вкорінена радше не в самій медицині, а у суспільному тиску на неї. Адже щойно медицина намагається розширити рамки свободи ухвалення рішень і на питання про смерть, її відразу суворо звинувачують у цинізмі. У цьому можна було переконатися під час нещодавньої дискусії щодо можливості застосування системи тріажу (сортування хворих) під час заповнення ліжок інтенсивної терапії пацієнтами, хворими на коронавірус, тобто, по суті, поділу їх на три категорії залежно від шансів на виживання та надання першочергової медичної допомоги тим, у кого такі шанси є вищими. Багато її учасників ставлять медицині в провину те, що при цьому вона набуває права розпоряджатися життям і смертю людей. Це дійсно так, але щоб виконувати свою роль, вона має чинити саме так. Адже відмова від відповідальності за смерть у цьому випадку рівнозначна, по суті, безвідповідальності.
З огляду на багаторічні дискусії навколо розпоряджень пацієнтів залишається лише нагадати, що в будинках престарілих є чимало людей похилого віку, внутрішньо готових в смерті, так як вони підвели для себе межу під своїм життям. Так чому ж цинічним має вважатися надання права кожному мешканцю таких установ на вольове рішення про те, чи погодитися на інтенсивну терапію або обмежитися паліативною медичною допомогою? Чи дійсно всім людям похилого віку, які перебувають на лікуванні в реанімаційних відділеннях, до душі те, що заради продовження їх життя на кілька місяців або років під загрозою опиняються шанси на майбутнє цілого покоління? Чи не краще задати це питання їм, перш ніж покласти відповідальність за відповідь на все суспільство?
Наполегливе прагнення політиків уникнути перевантаження системи охорони здоров’я виправдано. Помилкова лише зацикленість на статистиці захворювань. Адже у більшості інфікованих спостерігається легке або помірне протікання хвороби. Індикатором перевантаження системи охорони здоров’я є кількість зайнятих ліжок у відділеннях інтенсивної терапії, а тому саме тут доречним буде питання про те, як контролювати кількість таких хворих, але в першу чергу – про те, хто, з якими шансами на виживання і яку допомогу повинен отримати.
Ті, хто стверджує, що я висуваю вимогу відмовитися від принципу соціальної солідарності, помиляються: справа йде якраз навпаки. Я вимагаю в кінцевому рахунку солідарності з найбіднішими і слабкими членами нашого суспільства, які найдовше будуть страждати від наслідків цієї кризи, а також з тими, хто несе на собі головний тягар опіки – дітьми та їх батьками.
Адже що толку від того, що тисячі людей похилого віку з великим числом перенесених раніше захворювань зможуть прожити на кілька місяців довше, в той час як одночасно відбудеться трагічне і безповоротне падіння шкільної успішності у величезної кількості дітей з сімей з низьким рівнем освіти? Якщо постраждає психологічний і соціальний розвиток дітей молодшого віку, а незліченна кількість сімей потоне в домашньому насильстві? Якщо зросте число самогубств серед підлітків, а сім’ї, дохід яких залежить від роботи культурної або гастрономічної сфери, позбудуться основи свого існування, а випускникам системи професійно-технічного навчання або вищої освіти буде відмовлено в праві на початок їх професійної діяльності?
Хтось заперечить, що я, мовляв, провокую конфлікт між поколіннями, але він упускає з уваги, що я лише зіставляю факти, які є різними сторонами однієї медалі. Заходи, корисні в одному випадку, виявляються шкідливими в іншому. А вони, як це часто буває – результат розстановки пріоритетів і сприйняття проблем. Зокрема того, що сьогодення відчути і усвідомити легше, ніж майбутнє, і статистика інфекцій і смертей – на перший погляд, більш вагомий аргумент у порівнянні з шансами на майбутнє, бідністю і насильством.
Новини за темою
З урахуванням етичних посилів, існуючих зараз в медицині і нашому суспільстві, деякі заходи щодо захисту, звичайно ж, не мають альтернативи, і я не стану нікого закликати нехтувати нормою про дотримання соціальної дистанції або носіння захисних масок в належних для цього місцях. Та й закриття дитячих садків і шкіл при існуючих нині етичних посилах майже неминуче. Однак ці етичні посили виявляються помилковими в умовах нинішньої кризи і вимагають ґрунтовного перегляду. Ми, як суспільство, повинні знову навчитися розумінню того, що хвороба і смерть є частиною нашого життя, і брати на себе відповідальність за це. В іншому випадку страждання будуть передаватися наступним поколінням і продовжуватися в іншій формі.
Рухом у правильному напрямку є нинішня дискусія в німецькому Бундестазі про закріплення прав дітей в Основному Законі країни. Це дозволило б зміцнити право на освіту і відвідування школи. Тоді, наприклад, суди при розгляді питань про обмеження основних прав і свобод ставили б права дітей вище розпоряджень по боротьбі з пандемією коронавірусу. Можна було б подумати і над введенням для батьків права представляти інтереси своїх дітей до досягнення ними виборчого віку (у ФРН – не раніше 16 років).
Криза в буквальному значенні цього слова-перехід з одного стану в інший або перелом, що вимагає прийняття рішень. Ставлення до цієї кризи покаже, наскільки ми готові зберегти наше суспільство дієздатним в майбутньому або ж і надалі будемо зміцнювати існуюча нерівність У добробуті і доступі до благ за рахунок підростаючого покоління. Зважаючи на трагічні наслідки, назустріч яким ми, втративши голову, рухаємося, терміново необхідно змінити спосіб мислення, перш за все дати нову відповідь на етичний виклик без зациклення на збереженні життєвого рівня і соціального статусу як головних орієнтирів нашого майбутнього.
Симон Канненберг
Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику «Думка», ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected].
#пандемія коронавірусу
#пандемія
Джерело:
112.ua