Генерал Кульчицький показував добровольцям, як заряджати зброюПам’ятаю себе з 4–5 років. Батьки виховували відповідальним. Мати казала: що посієш – те й пожнеш. Якщо не робив уроків чи дрібних хатніх справ, не випускали на вулицю. То була трагедія.Спортом займався змалечку завдяки батькові. У 7 років записали на футбол, у 8 – на бойовий гопак.Мріяв бути військовим. Батько служив строкову службу в десантно-штурмовій бригаді. Коли мати вела в садок, брав його фуражку, кітель, іграшкові автомати. Сусідам говорив, що йду в армію.В Італію не хотів їхати. Країна, культура, мова – все чуже. Мати за тиждень відправила в школу. Для неї немає неможливих речей. Або хочеш і зробиш, або не зробиш, бо не хочеш. За два роки володів італійською досконало. Це навчило адаптуватися.Не почувався італійцем. Звик, але це був не дім. Не забував, хто я, звідки. Працював у спортзалі тренером, у вихідні підробляв на дискотеках. Займався парашутним спортом. Чотири роки готувався до змагань із бодибілдингу, які мали відбутися 24 квітня 2014-го.Коли на Майдані побили студентів, увечері відкрив стрічку новин у фейсбуку. Три дні стежив за трансляціями.10 років не їздив додому на Різдво. Вирішив так підібрати відпустку, щоб побувати на Майдані, побути вдома на свята і повернутися в Італію. У Хоростків приїхав 5 грудня. Того ж дня виїхав у Київ. У рюкзаку мав речей на три дні: шкарпетки, труси, джинси.Матері сказав, що різав канапки. Пару годин так і було. В «Експоплазі» біля метро Нивки був перевалочний табір. Там ночували люди й рушали на Майдан. На мене дивилися косо. Мав 100 кілограмів накачаних м’язів, коротко стрижений. Запитав жінку, яка різала бутерброди: «Вам помогти?» – «Та будь ласка». Підходить чоловік: «Іди, там Самооборону набирають, більше користі буде».Приходжу, сидить дядько з козацькими вусами: «А ти не тітушка? Чую, говориш добре, але акцент не наш». – «Та нє». – «Чим докажеш?» Кажу, я у футболці козацькій. «Та то й засланий козачок може вдягнути». Показав татуювання на всі груди – карту України. «Добре, свій».Відчув себе вдома, коли побачив барикади. Закохався в Київ. Був там удруге – вперше їздив малим у консульство. Два тижні перебував у дев’ятій сотні, що стояла за межами Майдану. Потім знайшов земляків у перших рядах – у п’ятій сотні.Додому повернувся 5 січня, бо сильно захворів. 10-го знову був на Майдані. Зібрав більшу сумку. Подзвонив матері: поясни на роботі, що син у Києві. Коли повернеться, не знає. Батькові сказав, що їду на місяць. Повернувся після першої поїздки в АТО.Із дружиною познайомилися 1 січня 2014-го. Тоді пів Києва прийшли під ялинку. Був у балаклаві. Ми зустрілися поглядами – як грім серед ясного неба. Обмінялися телефонами. Коли поїхав до батька лікуватися, написав їй: «Привіт, що робиш?» – «Ліплю вареники». Думаю: киянка, у вихідний ліпить вареники, цікаво. Коли повернувся, пішли у «Глобус» пити чай. Це було перше побачення.У лютому усвідомив, що мій Майдан закінчився. Стало ясно, хто ворог. Перші підрозділи добровольців набирали від Нацгвардії. На початку березня поїхали в Петрівці на навчання.Випала честь познайомитися з генерал-майором Сергієм Кульчицьким. Взірець військового – у ставленні до роботи, форми, обов’язків. Пройшов усі щаблі служби. Зірки в лоб не давили. Йому не дали батальйону професійних військових – дали нас. Підготовка – пів відсотка. Але готові воювати. Почав готувати у надкороткий термін. Відкинув статут, бо розумів, куди їдемо. Ставав на коліно і показував, як заряджати зброю. Коли приїхали під Слов’янськ, узяв бронежилет, каску, автомат і повів хлопців прочищати ліс. Сам – у першій лінії. Нас туди відправляли як смертників. Приїхали всі цілі і з першої, і з другої ротації. Не повернувся генерал.Йому першому признався, що одружуся. Складали присягу після навчань у Петрівцях. Він ще був на плацу. Попросив про фото. Діана стояла неподалік. Він до мене: «А хто це?» Кажу пошепки: «Майбутня дружина». Він подивився: «Смотри, а то обманет». Побралися після третьої ротації, коли потрапив у госпіталь.Під горою Карачун отримав перше бойове хрещення. Десантники 95-ї бригади взяли блокпост біля гори, зайняли периметр, а ми туди висадилися. Не давали місцевим підійти до техніки. За їхньою спиною стояли сепари. Один чоловік ламаною англійською розказував нісенітниці про нас. Я не змовчав. Слово за слово, запитав, звідки родом. З Італії. Почали говорити італійською. Без нашого відома людина, яка потім виявилася журналістом, записала це на камеру й виклала. Мовляв, на Донбасі за Україну воюють італійські найманці.Побратими з 95-ї бригади врятували нам життя. Коли пів сотні нацгвардійців із самими автоматами узяли в оточення, їм пропонували залишити нас без бою. Коли полетіли коктейлі Молотова, пішли БТРи й почався обстріл з усіх боків, їхній комбат дав команду до бою. Із Донецька йшла група терориста Гіркіна на підтримку. Нам пощастило, що не встигли. Десантники зачистили Карачун, і ми там закріпились.Стояли на горі в оточенні. Вниз не спускалися. За перші два місяці дізналися, що таке танковий обстріл, мінометний, як б’є БМП. Як воно звучить у повітрі.Із 2014-го по 2017 рік усю службу відбув на ротаціях по два-три місяці. Слов’янськ, Карачун, Красний Лиман, Дебальцеве, Вуглегірськ, Станиця Луганська, Попасна. Двічі був на навчанні – у період відпустки та між ротаціями.Отримав травму під Вуглегірськом. Ніч, вітер, нічого не видно. Ліхтарем не можна світити. З териконів почали обстріл по наших позиціях. Коли перебігав на іншу, звалився у бліндаж, поламав ногу і порвав зв’язки. Щойно зняв гіпс, повернувся на Донбас. Із товаришами добув ротацію.Після того розписалися з Діаною. Свідок від мене, свідок від дружини і батьки. Весілля вирішили не гуляти, поки йде війна. Ще відсвяткуємо.Влітку 2017-го зібралися відпочити разом. Я хотів показати місця, де виріс. Побачити дім, познайомити з вітчимом, сестрою, друзями, повести в гори, де стрибав із парашутом.Рейс відклали на 6 годин. Щойно рушили з парковки, під’їхала патрульна машина, попросили документи. За нею – ще чотири. Вискочили два десятки людей у цивільному зі значками, озброєні. Наділи кайданки, повезли у комісаріат Болоньї. Висунули обвинувачення. Вперше почув прізвище італійського журналіста. Попросив повідомити консульство. Із третього разу дослухались. Мовляв, там телефона не беруть – вихідний. Була п’ятниця. Попросив адвоката. «Він до тебе вже в тюрму прийде».Машиною повезли в Павію, за 200 кілометрів. Це тюрма для підозрюваних, як СІЗО. Там пробув майже три тижні. За пару днів дозволили зустріч на годину. Запитав дружину, чи вірить у мою вину. «Ні». Сказав: не переживай, буду триматися, прорвемось. Наступного разу почув її через три місяці, коли дозволили подзвонити рідним. Домовилися, що не їздитиме, дочекається в Києві. Не хотів, щоб принижувалася.Мати приїздила кожні 15 днів. Це 570 кілометрів в один бік. Під час карантину зустрічатися заборонили, зате дозволили WhatsApp-дзвінки. Так знову побачив дружину.Після допиту перевели в колонію суворого режиму «Опера» в Мілані, де відбувають покарання особливо небезпечні злочинці. Три роки і три місяці провів там. Життя стало на паузу. Але вирішив: маю вистояти.Єдиний плюс колонії – двомісні камери. 2 на 2 метри. Заборонили майже все. Не пускали в бібліотеку. Книжки надсилала дружина. 10 місяців, поки йшло слідство, провів у закритій секції. 20 годин на добу сидиш зі співкамерником, чотири маєш, аби прогулятися. Три з половиною роки не бачив зелені. Лише цемент і високий паркан.За 10 місяців у камері поміняли два десятки людей, які намагалися мене розговорити. Розпитували, чому в Україні війна. Казали, не розуміють, чому не йду на угоду зі слідством.Є процедура, коли новенькі в камері представляються – що у паперах написано. Є «прийнятні» злочини і неприйнятні: педофілія, знущання з жінок. Погонів не люблять. Я одразу сказав, що військовий. Розмова-знайомство зі співкамерником тривала 54 хвилини. Слідство з них вирізало три слова: «Ми вбили журналістів». Суд три роки трактував їх як щиросердне зізнання. Насправді я казав «було вбито журналістів». Перекладачка зробила, як було потрібно. Ця фраза випливла на апеляції.Навіть якби ми хотіли, з Карачуна нікого не могли бачити. Не мали зброї – лише автомати АК-74. Зробити наводку нереально з найближчих позицій. А моя – найдальша. Більшість тих матеріалів – фейк.Першим до мене навідався генконсул України в Мілані Євген Шквира. Жив цією справою. Передав: у МВС її вивчили, тримайся, тебе не залишать. Я розумів: шансів мало, але достатньо, щоб не втрачати віри.У слідства просили одне: поїдьте в Україну і зробіть балістичні експертизи. Або зробіть їх в Італії. Там вистачало таких горбів, щоб зрозуміти, чи можна націлитися на 1859 метрів і якою оптикою. Така відстань була від моєї позиції до місця події. Італія ігнорувала всі запити.У справі написали: Марків розпізнав журналістів, бо мав нічний приціл. Людина загинула о п’ятій вечора у травні, коли ще сонце світить. Їхній військовий експерт сказав, що на відео про останні миті життя Миронова чув перехресний вогонь. Та суддя написала, що він помилився. Я не знав – у Італії перебуваю, чи в Басманному суді Москви.Хотів одягнути форму. Мене судили нібито за військові злочини, але як цивільного. Сказали: не положено, ти – бандит. Вирішив: не можу бути у формі – буду у вишиванці. Їх бісила і вона, і вітання «Слава Україні!» Називали неонацистським. Це писала їхня преса. Подумав: ага, «Слава Україні!» матимете щоразу.Коли не замінили ув’язнення на домашній арешт, зрозумів: сидіти довго. У тюрмі хто сильніший, той і правий. Кинув курити. Робив гантелі – півторалітрову пляшку набивав сіллю. Не можна купити стільки солі за раз, мусив накопичувати.Тюрма – місце не для спілкування. Закрився в собі. Дав зрозуміти охоронцям: ви мене не чіпаєте – я вас. Перевага цього – я був один. Мінус – у разі чого я був один.Усі 1222 дні за мною пильнували. Намагалися спровокувати. У спортзалі почав задиратися чоловік. Я був готовий відреагувати: якийсь чахлик розказує мені, як жити. Підійшов незнайомий в’язень із 15-річним стажем: «Подивись ліворуч». Там були охоронці, відеокамери. Чекали моєї реакції, щоб показати в суді.Європа закінчилася на порозі тюрми. Пояснили неписані правила. За пачку сигарет можуть дати заточкою під ребро. Замовити за ігровий борг. Поглядом можеш спровокувати бійку, бо це вияв неповаги. Не так відповів – теж. Розбираються у душовій або в камері. Поскаржився охороні – стукач, падаєш нижче плінтуса. Камери стоять у коридорі. Навчився перечікувати момент і потім сам на сам з’ясовувати стосунки.Коли втрачаєш усе, починаєш цінувати найпростіші речі. Нам дозволяли готувати. Мали газову конфорку й один балон на людину. Ніж робили з пластика або консервної кришки. Якщо застукають – карцер.Спортзал дозволяли двічі на тиждень по 2 години. Година – це 40 хвилин занять і ще по 10, щоб спуститися й піднятися. Маленький зал, дві лавки для жиму лежачи – на понад 150 людей, із яких щонайменше 80 займаються.Більшість співкамерників сиділи за вбивства. Останній, албанець, отримав 20 років за збройне групове пограбування з тяжкими наслідками. Під час затримання відкрив вогонь у відповідь. Провів із ним у камері два роки. Не товаришували, але розумілися. Він не курив, як і я. Усвідомлювали, що нам вигідно бути разом.Найбезглуздіший фейк – мотиваційна частина мого засудження до 24 років тюрми. Італійський уряд визнав, що Крим анексований Росією, на Донбасі – агресія РФ. А суддя в Павії – ні. Для неї в Україні йде громадянська війна, Росії там немає, сепаратисти захищали журналістів та мирних жителів, наші війська – каральні угруповання. Досі кажуть, що я – не військовий за контрактом, а парамілітарі, напіввійськовий. Звинуватили в убивстві, скоєному з групою осіб. Таке враження, що їм привезли папку з-за поребрика й переклали італійською.Коли почув вирок, закипів від злості. Це було підло й ганебно. Хотілося перевернути стіл. Але подумав: ні, вони цього й очікують. Вийшов, крикнув на всі груди: «Слава Україні!» Була тиша. Потім почув: «Героям слава!»Мені передали книжку кіборга Олександра Терещенка. Підписав для мене протезами (під час оборони Донецького аеропорту 2014-го втратив праву руку і кисть лівої. – Країна). Він – приклад відважності та мужності. Людина, яка втратила майже все, але не втратила найціннішого – бажання жити. Для мене це приклад. Вразили книжки Василя Шкляра «Чорний ворон» і «Троща». Ті події були в моїх краях. Націоналістам давали 25 років ГУЛАГу. Ще рік – і був би, як вони.Режисери-італійці зняли фільм The crossfire. Перевірили, чи могли ми хоча б теоретично це скоїти. Не знайшли жодної зачіпки. Немає позиції на Карачуні, щоб розпізнати людей і сказати «це російський перекладач, а то – італійський кореспондент». Фільм визнали незалежним документальним розслідуванням.Дід не дожив до мого звільнення два тижні. Дуже любив його. Не балував мене малого, але нічого не шкодував. Навчив, як дошку відрізати, цвяхи забивати. Мав онкологію. Вже під час апеляції мати дзвонила: «Дід важкий, з тобою говорив уві сні. Казав, що вийдеш». Відповідаю: хай тримається, скоро буду. За кілька днів помер. Було важко, але стримав емоції. На ключових засіданнях розкисати неприпустимо. Вирішив, що виллю їх, коли приїду на могилу.У тюрмі є депресія, безпорадність, відчай. Усе, що спонукає зневіритись. Доки був в АТО, не пам’ятав, чи мені снилися сни. У тюрмі почали.Багато читав українською, щоб не забути мови і збагатити словниковий запас.Забороняли в камері мати прапор. Вийшло домовитись про маленький, як на авто ставлять. Охоронці не давали забрати з магазину, казали, що полетять із посади. Дозволив чоловік, який когось заміняв. Ручку зняли, згорнули в трубочку. Поставив навпроти ліжка. Відкривав очі вранці і бачив цей прапорець. Класний такий, із тризубом.Планую продовжувати військову кар’єру. В політику не йду. Добре, що в масці не впізнають. Був у рідному місті два дні. Треба зайнятися сім’єю, службою, навчанням. Більше спав у тюрмі – 6–7 годин. Зараз, може, 5.Забрав листи й дитячі малюнки, які мені надсилали. Вражали малюнки 5–6-річних, які карлючками писали «Віталій Марків не винний» або «Віталій Марків, ти мій герой».Якщо крапля впаде в океан, вона може щось змінити. Ми – голі, босі, озброєні лише автоматами і громадянською позицією – боронили країну 2014-го. Поміняли курс із проросійського на проєвропейський. Ми вже написали історію.
