Прихильники і світова громадськість захоплюються мужністю людини, яка після невдалого замаху на вбивство – а його отруєння «Новачком» було саме спробою вбивства – знайшла в собі сміливість повернутися в Росію для продовження своєї діяльності. Хоча саме по собі це захоплення не має ніяких тривалих політичних наслідків. Уже кількість тих, хто приїхав зустріти Навального в аеропорт «Внуково» (хоча влада переправила літак з опозиційним активістом в інший аеропорт, «Шереметьєво») показала, що навіть в багатомільйонній Москві, яка в кризовій ситуації завжди виявляється оплотом будь-якої опозиції, протестні настрої не стали масовими і стверджувати, що ситуація швидко зміниться не доводиться.
Російська влада влаштувала цілу спеоперацію, щоб не допустити зустрічі Навального з його прихильниками, затримали його прямо в аеропорту, а офіційні ЗМІ ігнорують повернення «якогось блогера», заради якого владі потрібно було перенаправляти літаки і блокувати аеропорти. Хоча саме по собі це божевілля не має ніяких політичних наслідків, воно швидше показує, як російська влада не сприймає жодного критичного голосу – тим більше, коли цей голос, як голос Навального, спрямований не на дискусію про політичні злочини путінізму, а на викриття його крайньої корумпованості.
Багато українських спостерігачів звично закликають не звертати уваги на історію з Навальним, який відмовлявся визнати необхідність повернення Криму Україні і не раз виявляв себе як звичайний шовініст. Хоча і це не має ніякого значення. Навальному 44 роки, тобто коли Путін став президентом, йому було 24.
Навальний – продукт вже путінської Росії, ніякої іншої Росії сьогодні просто не існує, як, наприклад, в 1985 році не було ніякої іншої Росії (і України) крім радянської. Для того, щоб в перспективі інша Росія з’явилася, необхідно, щоб такі люди як Навальний говорили хоча б про те, що огидно середньостатистичному Навальному, якому може подобатися захоплення Криму, але не може подобатися збагачення чиновників. У будь-якому випадку, успіх опозиції в Росії в найближчі роки або десятиліття спрямований на появу Росії без Путіна і навіть без засилля чекістів, Росії демократичної конкуренції, нехай навіть олігархічної і корумпованої. А така Росія, принаймні, не буде становити для України військової загрози – що вже позитивно з точки зору тих викликів, через які ще доведеться пройти нашій країні.
В такому випадку що має значення? Має значення сам факт існування нехай навіть невеликої, але опозиційно налаштованої групи людей, які не бояться висловити підтримку опозиційному активісту всередині практично скам’янілої авторитарної системи, заточеної – тепер уже і конституційно – під всевладдя першої особи. Така система, поза всяким сумнівом, спирається не на народну підтримку, а на грубу силу. У цьому нещодавно переконалися білоруси, які щиро вірили, що стабільність режиму Лукашенка залежить від народної підтримки правителя і після декількох місяців масових виступів побачили, що насправді для влади важлива сила і зовнішня підтримка.
Втім, коли авторитарний силовий режим – тим більше в російському випадку, на відміну від білоруського, на зовнішню підтримку не спирається і є тому більш вразливим – втрачає народну підтримку, це створює передумови для елітного перевороту, економічної кризи, розпаду держави, хоча б для змін після відходу Путіна з політичної сцени. Якщо ж такої опозиційної активності не буде, це продовжить термін існування режиму і посилить ризики для його сусідів. Опозиційна активність створює шанси для появи в майбутньому іншої Росії, не обов’язково демократичної і не обов’язково в нинішніх кордонах, але – менш агресивної і більше схильної до діалогу, ніж сучасне мерзенне чудовисько.
Тому з нашої точки зору формула виглядає досить просто. Кожен день активності таких людей як Навальний зменшує термін функціонування режиму, що є смертельною небезпекою для нашої країни і який намагається дестабілізувати ситуацію ву світі. При цьому не мають жодного значення політичні погляди і корпоративні зв’язки самих російських опозиціонерів – як за радянських часів не мали ніякого значення політичні погляди і корпоративні зв’язки радянських дисидентів, серед яких були дуже різні люди.
Для нас важливо, що ці люди, хочуть вони цього чи ні, своєю роботою і самим фактом свого існування підточують прогниле дерево огидної авторитарної імперії – вірніше, обрубка імперії, котрий вважає себе цілим.
Обрубок повинен впасти.