«Друзі, ви можете стати свідками народження книги. У мене є однокласниця — Ольга Макуха. У нас з’явилася ідея написати книжку про дитинство у вигляді посту й коментарів», — написала у фейсбуці Віра Семененко, 49 років.Вона народилася в місті Щорс, нині — Сновськ на Чернігівщині. Вступила до Київського театрального інституту на кінодраматургію. За три роки перейшла навчатися на студію Укранімафільм.— Закінчення інституту припало на останній рік існування студії, де побачили світ «Козаки» і «Капітан Врунгель». Знімальні павільйони бізнесмени викупили під склади. Я вийшла заміж і стала багатодітною матір’ю. Коли молодший п’ятий син пішов у школу, з’явився вільний час. Підробляю копірайтингом, іноді анімацією. Почала писати під псевдонімом Віра Поїхало, — розповідає Віра Семененко.48-річна Ольга Макуха родом із міста Ромни на Сумщині. Росла в Щорсі. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 2002 року — заступник редактора чернігівської обласної газети «ВісникЧ». Редактор і видавець чернігівської міської газети «Весть». Заміжня, виховує сина.Онлайн-книгу назвали «Музей радянського побуту». У газеті подаємо її скорочену версію.Ольга:— Що таке етажерка? Це така недошафа. Пригадую нашу стару хату: маленький телевізор, буфет зі скельцями, фіброві чемодани під ліжком, грубка, дві етажерки в кухні. На поличках лежали: дідові окуляри, вазелін у круглій коробочці, материна туш для вій, моя іграшка — на сірій підставці білі кури і півень клюють зерно, якщо посмикати за мотузку.Мати розповідала, якось дід напився і віддав частину нашої квартири сусідам — Громовим, у них було п’ятеро чи семеро дітей. Ми всі мешкали в довгому одноповерховому будинку на сім чи вісім квартир. Пізніше я зрозуміла, що то був барак. Воду носили з колонки. Туалет на двоє дверей — у кінці двору. За парканом — мельзавод. Сусіди продавали робітникам самогон. Нащо я все це тримаю в голові? Пам’ять забита мотлохом, як етажерка.Віра:— Мені подобалося, що наша школа жовта і двоповерхова. А перед нею росте «елка». Це все, що подобалося у школі. Уроки я ще могла пережити, бо іноді бувало цікаво. Перша вчителька Галина Іванівна влаштовувала нам «внеклассное чтение». Чергові роздавали книжки, можна було цілий урок читати.А ось на перерві треба було якось спілкуватися з однокласниками… Яке щастя, що хтось придумав гру «в феодали». На листочку в клітинку треба «завойовувати територію», оточивши крапочками свого кольору крапочки суперника. За цим заняттям перерви пролітають миттєво.Ольга:— Треба пояснити: та частина квартири, яку, за сімейною легендою, подарував дід, була в Ромнах. Там ми проводили літо. Приїздили в Щорс наприкінці вересня. Ганок заростав виноградом, палісадник — травами. Чомусь так пам’ятається — травами, а не бур’янами.У Ромнах була дача. Земельна ділянка на 5 «соток», без жодного будиночка. Дід не встиг, а матері на те бракувало «соображалки».Дачу дід теж хотів продати. «Мию підлогу, а він заходить і каже: «Я продав дачу», — розповідала мати. — У чому стояла, так і побігла у райком партії, до першого. Того ж дня купівлю-продаж скасували. Мама раділа. А за 20 років сама продала ділянку за 500 карбованців.Ромни говорять українською. Її чула в родині й на вулиці. А Щорс був російськомовний. У вересні виникала проблема — я говорила не так, як усі. Місяць чи два був потрібен, щоб заговорити російською. Пізніше зрозуміла — це була одна з причин, чому однокласники мене не любили. У той час — я пішла до школи 1979-го — можна було відмовитися від вивчення української мови «за станом здоров’я».Дід у жовтні 1968 року вийшов на пенсію і жалівся, що мала. Збирався в Київ. «До Ковпака, — писав матері в листі, — може, добавлять». Під час Другої світової війни Ковпак був його командиром. Та до Києва дід не доїхав. За місяць, 7 листопада, його не стало.Віра:Я почала ходити в школу з нульового класу. У першому прийшла дівчинка «не така як усі». По-перше, найвища за зростом. По-друге — говорила українською. А школа в нас була російська, ще трохи єврейська. Школи в Щорсі всі були російські. На україномовних дивилися зверхньо, як на селюків неосвічених. Ця дівчина говорила, що думала. Вчилася найкраще в класі. Все це стало приводом для того, що в XXI сторіччі назвали булінгом. Мені ця дівчина була цікава, але спостерігала здалеку. У початковій школі не мала друзів. Такий характер.Ольга:Найбільшою прикрістю шкільних років була необхідність щомісяця їздити в Ромни. На кілька днів відпрошуватися. Однокласники сичали: «Куди вона їздить?!»Після уроків ішли на вокзал, сідали на поїзд «Ленінград–Дніпропетровськ» і о пів на дев’яту були в Ромнах. Ранком ішли отримувати бабусину пенсію і платити за квартиру, а потім гуляли містом. Заходили в кулінарію на Московському бульварі, купували одне тістечко. Я довго була переконана, що купувати можна лише якусь одну річ.Віра:Я теж пам’ятаю щорську кулінарію, під рестораном. Там можна було купити коржик із варенням за 7 копійок, «вокзальное пирожное» за 9 або пряничного зайця за 14. Якщо мала 22 копійки, то це вже «заварное пирожное» або «картошка». Але мій бюджет зазвичай становив три п’ятаки: один на автобус туди, другий — назад, а третій — на великий бублик із маком.Ольга:Одного разу ми вийшли зі школи посеред уроку, а з їдальні винесли здоровенну каструлю алюмінієву. Підняли кришку. Там були сухі брикети компоту. І миші! Вони кинулися з каструлі врозтіч. Їдальня готувалася до візиту санстанції.Коли дзвенів дзвоник із третього уроку, ми бігли в їдальню на сніданок. Хто встигав першим, міг вибрати кращу порцію. На тарілці лежав шматок смаженої риби. Або застигла манка. Я пам’ятаю, як хлопець зі старшого класу виклав кашу з тарілки собі на долоню і вона не розпалася. Так і лежала млинцем. Він встав і випростав руку перед собою, щоб усі бачили. То був перший протест проти системи, який я бачила.А за другий протест я вдячна тобі! У восьмому класі на уроці української літератури ти заявила вчительці, що вчити вірш Павла Тичини «Партія веде» — то знущання над дітьми. Це було сміливо.Віра:Це в мені говорив тато — дисидент, дивак, патріот, борець за незалежність України. У 1970-ті працював у райкомі й на зборах партактиву заявив, що партія збилася з ленінського шляху і йде не туди. Він прочитав повне зібрання творів Леніна й побачив там слова: «Коммунизм должен установить полную демократію». А демократія — і тут тато процитував Авраама Лінкольна: «Демократія — це влада, яка належить народу, проводиться в інтересах народу і здійснюється самим народом». Що тут піднялося! З райкому полетів одразу, а от у психушку його посадити не вдалося. Щорський психіатр Володимир Недядько відмовився давати довідку, що батько хворий.Із партії тата виключили 1989 року, коли гайнув на перший з’їзд РУХу в Києві. Коли повернувся, пішов на урочисте засідання з приводу «7 ноябля» і з трибуни показав свій мандат. І заявив, що скоро Україна буде незалежна.Травля була страшна! В газетах писали, що Семененка треба повісити на одну мотузку з Лук’яненком і Чорноволом. «Бандеровець» і «фашист» були найм’якішими епітетами. Він повісив у дворі жовто-блакитний прапор за рік до того, як його освятили в Києві на Софійському майдані, а потім внесли до Верховної Ради.Ольга:Страви мого дитинства — деруни й сирники. Деруни баба смажила частіше, бо картоплю не треба було купувати. У Ромнах казали — деруни, в Щорсі — драніки.Тобі подобалася Ніна Василівна? Вона викладала хімію і домоводство. Казала: «Порізали хліб, як косарям на снідання». Тобто товстими скибками. Одного разу вона вирішила навчити нас, як варити яйця. Дівчата збунтувалися: «За кого вона нас має?» І пішли з уроку. Я теж уперше в житті прогуляла урок.Потім ми перестали бунтувати: приносили фарш, кришили салати. Один був такий: варені яйця, маринована цибуля, майонез. Приготовані страви тягнули в учительську, щоб пригостити вчителя історії. Чим вибішували вчительок. І зрештою вони нам це заборонили.Віра:Та ми любили Василя Івановича Циганка на прізвисько Чапаєв. Коли клас шумів, він міг крикнути — клас замовкав. А Василь Іванович витримає паузу й поворушить вухами. Він так умів. І ми — фух — зітхали. Значить, не сердиться, просто дисципліни вимагає.Пам’ятаю його урок про колективізацію. Мої діди і баби з обох боків були «куркулями» — робили по 14 годин на добу. Баба Надя в 7 років жала пшеницю. Їх було дев’ять дітей. Розкуркулили, вигнали з хати й поодягали вишиті сорочки, які діти вишивали. Баба завжди до слова «комуністи» додавала «кляті». І з задоволенням строчила на машинці жовто-блакитні прапори, які тато вивішував у дворі.
