На Прикарпатті стрес знімають музикою. Там є унікальне село, де в кожній хаті хтось неодмінно грає на сопілці. Традицію передають із покоління в покоління. Звідки така любов до цього інструмента, з’ясовувала Жанна Дутчак.
У будинку культури Лісного Хлібичина репетиція в розпалі. Юні сопілкарі розучують новий музичний твір без жодних нот. Незнайому мелодію сприймають і відтворюють на слух.
Через карантин музиканти збираються маленьким гуртом. Усього в ансамблі майже сімдесят людей: половина — основний склад, решта — підготовча та середня групи. Восьмикласниця Оля виступає нині в концертному складі. Хоча вперше до рук сопілку взяла лише чотири роки тому. Каже: почула, як на ній грає старший брат, і то було кохання з першого звуку. А вже за рік сама зуміла зіграти першу мелодію.
Оля Христан, учасниця ансамблю сопілкарів:
Брат допомагав, найважче це почати грати, найперше це ноти. Вивчити ноти треба було.
Схожа історія знайомства з цим народним інструментом і в інших учасників ансамблю — майже в кожного вдома хтось грав на сопілці.
Віка Доскоч, учениця дев’ятого класу Ліснохлібичинського ліцею:
У мене почалась сопілкою займатись мама, пізніше уже брат. Мама була тільки за, тому що я продовжила її традицію.
А започаткував її в Лісному Хлібичині, сам того не знаючи, ось цей чоловік. Майже сорок років тому він, тоді ще молодий випускник музичного училища, схотів створити в рідному селі те, що більше не було б ні в кого. Його аматорський ансамбль сопілкарів і досі єдиний на все Прикарпаття.
Іван П’ятничук, керівник народного аматорського ансамблю «Сопілкарі»:
Я закінчив училище і мій викладач порадив мені, якщо я буду працювати в народній самодіяльності робити те, що ні в кого нема.
Перший склад колективу, пригадує чоловік, налічував вісім музикантів. Це були переважно учні, в яких він вів уроки в школі. Та з часом сопілка так приглянулася місцевим, що нині в селі немає жодної сім’ї, де б хтось не грав на ній.
Ганна Кошик, жителька села Лісний Хлібичин:
У цьому ансамблі займався колись мій син, займалася моя невістка, маю надію Бог дасть дочекатися внуків вони теж будуть грати в цьому ансамблі. Це наша візитівка.
Унікальність колективу в тому, що жоден із його учасників немає музичної освіти. Утім, це не заважає ансамблю щоразу на конкурсах брати призові місця.
На останньому — міжнародному фестивалі, який відбувався в Одесі, вони зайняли перше місце в номінації «Гра на народних музичних інструментах», обійшовши професійні міські колективи.
Їхній секрет успіху простий, каже керівник: уроджений музичний слух і пам’ять.
Іван П’ятничук, керівник народного аматорського ансамблю «Сопілкарі»:
Вони відчувають мелодію. Коли в них є в голові мелодія вони вже переносять його на інструмент.
За роки існування ансамбль побував уже в різних куточках країни. Виступали навіть у Палаці України — представляли область. Основний склад колективу постійно оновлюється, бо після закінчення школи в багатьох на творчість не вистачає часу.
Та чимало таки залишаються. Олег і за студентських років, і зараз, працюючи електромонтером, не полишає гри на сопілці. І навіть бере участь у концертах.
Олег Христан, учасник народного аматорського ансамблю «Сопілкарі»:
Хочеться якось навчити нове покоління, малих дітей, щось показати, щось допомогти, щоб було легше. Івану Романовичу, коли є сорок п’ятдесят дітей — то дуже важко.
Інструментами та сценічними костюмами колектив забезпечений — закупили благодійники. Єдине, про що мріють сьогодні сопілкарі — щоб вони змогли знову виступати. А ще — про новий автобус для своїх гастрольних поїздок.